Василь Іванина - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86

Листопад сорок третього нічим не нагадував глибоку осінь. Мовби струснувши з себе морок довгої ночі, прокинувшись після затяжного страхітливого сну, Київ по-весняному оживав. Обличчя людей, які пережили голод, холод, знущання, перебороли смерть — все те довгі роки накладало смуток, — світилися радістю. Рідне місто визволено! Мирне життя киян повільно, але владно входило в звичну колію.

З таким настроєм Бондар поспішав до Печерського райкому партії. Позаду лишилися місяці поневірянь у фашистському полоні, два роки підпілля у глибокому тилу ворога. Він, Бондар, не збирався все важке викреслити з життя, але з оптимізмом дивився в майбутнє.

У приймальні нікого не було, і Бондар прочинив двері кабінету першого секретаря. Біля вікна за столом сидів літній чоловік в окулярах. Він відірвав погляд від паперів:

— О! Заходьте, Іване Васильовичу! — Секретар пізнав Бондаря, хоч і минуло понад три роки. — Повернулись? Вітаю!

Секретар не спитав, де Бондар воював, як склалася його доля: життя за ці роки було таким насиченим подіями, що годі переповісти й переслухати.

— Що зробили фашисти з містом… — у відповідь скрушно похитав головою.

— Відбудуємо. Найстрашніше — позаду. Народ витримав!

— Звісно, відбудуємо. От і я до вас. Музей треба відновлювати.

— Підтримую, Іване Васильовичу. Час уже. Робота музею— дух людей. Не хлібом єдиним…

За півгодини Іван Васильович виходив з кабінету з тимчасовим посвідченням, підписаним першим секретарем Павленком: “Тов. Бондар І. В. уповноважений партії по відновленню Центрального історичного музею в Києві”.

У приміщенні музею віяло пусткою, пахло цвіллю, крізь вибиті шибки вривався вітер. Не вірилося, що тут до війни люди милувалися унікальними реліквіями історії. Лише в підвалі насипом лежали експонати, які не встигли вивезти вороги. Щеміло серце, хотілося кричати на повен голос, кликати на допомогу. Та кого? Іван Васильович витяг з кишені аркуш паперу і недогризком хімічного олівця вивів: “Усіх працівників історичного музею прошу вийти на роботу. Виконуючий обов’язки директора Бондар. 11 листопада 1943 року”.

Він поки що не знав, до кого звертатися. Війна ще триває. Фронт посувається на захід, і багато працівників музею б’ють ворога. Якщо ніхто й не вийде, думав, працюватиму сам.

Та він помилився: доля історичного музею турбувала не лише його. Яка ж радість охопила його невдовзі, коли наступного дня до музею прийшли шість чоловік, переважно пенсійного віку.

Бондар розумів: не треба виголошувати гучні промови, закликати до роботи згорьованих людей. Тому-то лагідно сказав:

— Спасибі! Щасливішої миті в своєму житті не пам’ятаю. Вірю, що ми відродимо славу музею, повернемо народові скарби.

Терпкий клубок підкотився до горла: згадавши про скарби, він знав, що ніякі слова справі не зарадять. Непокоїла думка: де знаходяться багатющі надбання людства? За два роки війни могло статися що завгодно.

Нарком освіти УРСР Павло Григорович Тичина, вислухавши Бондаря, як завжди тихо й спокійно мовив:

— Вірю вам, Іване Васильовичу, що саме так усе й було. Як і хочу вірити: музейні коштовності не загубилися, їх не захопили фашисти. Але однієї віри тут замало. Отож раджу звернутися до відповідних організацій і установ, куди могли потрапити експонати. Шукати треба. Це наш святий обов’язок перед народом, державою. Хоч і розумію, яка це складна робота.

Павло Григорович подав Бондарю постійне посвідчення директора історичного музею і тим самим мовби запевнив: працюйте спокійно і не втрачайте надій.

— Не буду пояснювати, як важливо для всіх повернути коштовності — душу народу, його помисли, прагнення до світлого й чистого.

Іван Васильович вдячно дивився на наркома: його підтримка багато означає, передусім вселяє впевненість…

Минали місяці — тривожні і неспокійні. Бондар посилав запити, але відповіді з різних міст країни були невтішні: “Музейних експонатів немає, нічим не можемо допомогти…”

Вагання і сумніви не давали спокою, він не знаходив собі місця. Час, завжди чудовий лікар у таких ситуаціях, тепер не втішав. Від настирливих пошуків — ніяких наслідків, а відтак зароджувалося недовір’я, підозра. Помічав на собі запитальні погляди деяких своїх співробітників. А до Наркомату освіти почали надходити листи з нагадуваннями.