Анатолій Михайленко - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88

Микола Петрович Горбунов, боєць ленінської гвардії, член КПРС з 1917 року, вчений-хімік, у майбутньому академік АН СРСР, правильно зрозумів “наукову політику” Вавилова. Дозвіл на далекосхідну експедицію було дано. Очолив її сам президент ВАСГНІЛ Микола Іванович Вавилов. Йому минав тоді сорок другий рік…

У цій експедиції вчений-мандрівник, майбутній президент Географічного товариства СРСР, здійснив давній намір — відвідав могилу славетного Пржевальського, свого кумира, який був для нього взірцем подвижництва і самовідданого служіння науці. Стоячи на високому березі озера Іссик-Куль, де зустрів свій смертний час легендарний мандрівник і де йому встановлено надгробний пам’ятник, Микола Іванович пригадував свої мандри по Афганістану, нагородою за які йому стала медаль імені цієї відважної людини. А ще він пригадав слова мужнього підкорювача центру Азії про дослідника, який вирушає в пустелі й гори: “Не килимом там йому буде встелено шлях, не з привітною усмішкою зустріне його дика пустеля і не самі підуть йому в руки наукові відкриття. Ні! Ціною тяжкої праці й різноманітних випробувань — і фізичних, і моральних, доведеться заплатити навіть за перші крихти відкриттів. Тому для людини, що стала на чолі такої справи, безумовно, необхідні і міцність фізична, і сила моральна”.

Західний Китай, Японія, Тайвань, Корея… Щоб здійснити таку наддалеку подорож, треба було справді мати й силу фізичну, і силу моральну. А ще ж була мандрівка за океан. Північна Америка, Мексика, Куба, Перу, Болівія, Чілі, Аргентина, Бразілія, Еквадор, Панама… Там, на високогірних плато Анд, він зустрів своє сорокап’ятиріччя. Наближалась осінь життя. Що вона несла вченому? Сонячні дні благодатного ужинку чи холодну похмурість неба? На жаль, останнє…

Микола Іванович ще перебував на іншому кінці земної кулі, а на Батьківщині над його доробком збиралися свинцеві хмари, вже готувалося розпечене залізо, яким будуть випікати його благородні ідеї. Він ще збирав до обіднього столу планети зернину до зернини, а над його “хлібом” уже піднявся ніж, ім’я якому “лисенківщина”.

Вперше Микола Іванович почув про Трохима Лисенка у 1927 році, коли повернувся з середземноморської експедиції. Про цього вченого говорили й писали, як про нову “зірку” біологічної науки.

— Що це за один? — запитав Вавилов у своїх співробітників.

— Босоногий професор, який умудряється удобрювати землю без добрив, — відповіли ті не без іронії.

— Я серйозно запитую.

— Молодий і, безумовно, талановитий. Але малоосвічений і страшенно самолюбивий.

— Талановитий і самолюбивий? — перепитав добродушний Вавилов. — Це нічого. Пиха мине, а талант залишиться…

На жаль, не минула. Навпаки, з часом переросла в нічим не стримувану саморекламу, завуальоване показною скромністю нахабство, приховану руїнницьку заздрість до талантів і успіхів інших, нетерпимість до вищості чужого розуму.

Доброзичливий Вавилов не помічав цього або вдавав, що не помічає. Беззастережно вірячи в таланти, плекаючи й підтримуючи все нове й оригінальне, він запрошує Лисенка на роботу до Всесоюзного інституту рослинництва.

— Я не потребую менторів, — відповідає на це почесне запрошення скоростиглий професор.

— Дарма, — зауважує Микола Іванович. — Я теж такий був. Поживе, побачить, де зерно, а де полова…

Не побачив. Більше того, пригрітий вінценосною особою, невдячний старатель-улесник повів приховану війну проти свого благодійника.

Тим часом Микола Іванович, стоячи вище дрібних чвар і ставлячи загальні інтереси понад власними, продовжував і морально, і матеріально підтримувати “народного професора”. Він рекомендував обрати Лисенка академіком АН УРСР, включає його до складу радянської делегації на VI Міжнародний генетичний конгрес. За його пропозицією Лисенка обирають членом-кореспондентом АН СРСР, двічі вручають грошові премії.

Що це — компроміс, тактика лавірування, задобрювання? Ні, це була боротьба, боротьба за талант Лисенка.

У відповідь — брутальні прояви неприязні, які згодом вилились в організоване цькування глави радянської біологічної науки, вченого зі світовим ім’ям. Дійшло до того, що лавроувінчаний Лисенко заявив:

— Вавилов — безплідний теоретик. Його ідеї шкідливі, їх треба випалювати розпеченим залізом. Або я, або Вавилов…

Востаннє вони бачилися наприкінці липня 1940 року. Микола Іванович готувався до поїздки на Західну Україну, яка щойно ввійшла до складу СРСР. Він уже не був президентом ВАСГНІЛ. Це крісло зайняв Лисенко. Вони зустрілися на засіданні Біологічного відділення Академії наук. Там і відбулась їхня остання розмова.