Андрій Дмитрук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91

А найбільш ходова обмінна “валюта” у гендлі з радянськими туристами — це наше мило (“Мило! мило!” — вигукують циганчата ще здаля), дешеві парфуми й одеколони, сигарети та спиртні напої. Особливо високо цінується шампанське. За дві-три пляшки можна виміняти шкіряне пальто. Ходили чутки, що шампанське для місцевих умільців дорожче за все інше, бо з товстого зеленого скла виходять найкращі “циганські” смарагди, які нам частенько й збуваються. І досі не знаю, чи правда це. А втім, про коштовне каміння Індії слід говорити окремо.

Ювелірні крамниці, котрі тут є в кожному готелі, нагадують казки “Тисячі й однієї ночі”. Зазвичай десь у кутку сидить поважний сивобородий купець, як сидів його пращур за часів Чандрагупти. Покупця обслуговують молоді, привітні продавці, часто сини хазяїна. Старий втручається лише тоді, коли виникає якесь непорозуміння, — втручається чемно, але твердо… Під склом вітрини в квадратних гніздах навалом лежать сапфіри, рубіни, діаманти, перли… Уподобаний тобою камінь підхоплять щипчиками, покладуть на найточніші терези, урівноважать крихітними важками. Він твій! І заплатиш ти за нього вдесятеро, у сто разів менше, ніж заплатив би у будь-якій країні світу. Голконда, одвічний подих східних легенд… Циганчата крутять у повітрі низки намист із гранату, сердоліку, агату, тигрового ока. Все це взагалі дешевина, можна сторгуватись за пачку “Космосу”. Але остерігайсь підробки!

У Делі нас оселили в старому розкішному готелі англійської побудови “Ашок”: архітектура стилізована під палац махараджі, біля входу — швейцар, височезний красень з вусами, в чалмі й мундирі з позументом; він нічого не робить, лише вклоняється тим, хто входить, рукою в білій рукавичці вказує місце водіям та ласкаво дозволяє туристам сфотографуватися поряд із ним на пам’ять. Тягають валізи та прислугозуються скромні “бої”… Номери розкішні: цінні породи дерева, мармуровий умивальник, але вода подається з перебоями; гарна мідна ручка на вікні, коли я вхопився за неї, відвалилась.

Чимось щемливо рідним війнуло і від бундючного швейцара, і від спадщини колонізаторів, яку індійці неспроможні утримувати як належить. Показуха разом з нехлюйством та втратою навичок чесної праці… Звідки це тут?

Делі, як я збагнув з автобусних екскурсій, менш за все індуське місто, скоріш середньоазіатське, на зразок якого-небудь узбецького Чирчика, що надзвичайно розрісся. Саме провінційне східне містечко, — не Ташкент, не Ашхабад! — що якимсь незбагненним чином вміщає в собі вісім мільйонів чоловік. Поганенькі одно-двоповерхові будинки з дувалами, занедбані вулиці, де ходять до вітру під паркан, незграбно намальовані вивіски та реклами, мішанина передвиборних написів (часто трапляється серп і молот), рипучі муніципальні автобуси, непоказні автомобілі — здебільшого куці англо-індійські “амбасадори”… Багато жовто-чорних таксі з лічильником іззовні; моторикши — невигадливий бідняцький винахід — припасована до мотоцикла кабіна на три-чотири пасажири. Є, звичайно, й небосяги, та вони не утворюють компактного, сучасного ядра. Парадний лише урядовий центр: широчезний Раджпатх, Князівський шлях із сорокаметровою аркою “Брами Індії”, що веде до похмурого і величного президентського палацу (будували, звісно, англійці для свого віце-короля). І повсюди — тільки-но вийди з автобуса — налітає орда гендлярів непотрібними сувенірами, дітей-жебраків, тягнуться старці з усохлими руками чи ногами, прокажені…

Жебраки отруїли моє перебування в Індії, їх страшенно багато, вони нестерпно трагічні. Величезна кількість калік пояснюється одвічною, в багатьох поколіннях, нестачею харчового білка. Щоб не роздавати рупії, яких і без того мізерна кількість, ми крали в ресторані “Ашока” пакетики з цукром для чаю й тицяли їх матерям із немовлятами — хоча б декотрим… Один із членів нашої групи, відомий поет-пісняр, старий потворний зомбі, котрий то напоказ читав Біблію, то розводився про природний добір — вимирання “зайвих” людей і народів, в’їдливо сказав: “Одразу видно більшовиків — у чужій країні займаються перерозподілом благ!..” Але я не міг інакше. Тим паче що серед жебрачок, які тягли на руках і за собою по троє й більше дітей, то тут, то там несподівано зблисне обличчя міфічної арійської краси, витончене й довершене; промайне гнучка бездоганна постать апсари… Місцеві кінозірки, у товаристві яких на вечірці в Мадрасі я нажлуктився джину, і нігтя їхнього не варті — гладкі, під шаром косметики, пообвішувані золотом тітки.

Читать дальше