Володимир Владко: Твори в п'яти томах. Том V

— Абсолютно випадково. Довелося трохи виправити, тільки й усього. Але, бачите, треба ще…

Люка не дала йому закінчити, ведучи далі тим самим збудженим, радісним тоном:

— Як це чудово, Петре Микитовичу! Тепер я певна, що все незабаром буде гаразд. З вашими руками, при вашому вмінні…

— Ну, ви перебільшуєте, — скромно зауважив Олд-Бой.

— Що ви? Аж ніяк! І коли я закінчу опромінення мого кролика, ви ж дозволите мені побути з вами, поки працюватимете на скерованому двобічному зв’язку? Це ж так цікаво, що я навіть відмовилась од Сашкової пропозиції. Бачите, він хотів, щоб ми сьогодні покаталися на човні. Ну, а я…

— Гм! — запитливо примружився Олд-Бой.

— А я відмовилася! Бо саме сьогодні у вас буде такий цікавий зв’язок, ви ж казали… правда?

— Та казав, — необережно погодився Олд-Бой.

Карі очі Люки на невловиму мить блиснули якимсь вогником — чи то дуже зацікавлено, чи насмішкувато, хто його знає? Але одразу згасли в простодушному, щирому погляді, коли вона сказала:

— От я й відмовилася, Петре Микитовичу. На човні можна покататися завжди, а от такий сеанс, як у вас… Але, знаєте, для цього мені неодмінно треба доопромінити мого кролика… якщо це буде можливо, певна річ. Звісно, я не знаю, чи ви полагодите генератора зараз… але коли б ви хотіли!

Що можна було відповісти на це, та ще під ласкавим поглядом тих карих очей?

Олд-Бой схилив голову до Люки й прошепотів:

— Знаєте, що? Здається, мені й справді пощастить раніше полагодити генератор… хоч я й не сподівався цього. Ось, погляньте!

Він повернув рубильник. Спалахнули газотрони випростувача. Засяяла блакитним світлом головна лампа генератора. Почулося знайоме шипіння з сухим потріскуванням. Генератор працював!

Люка сплеснула руками:

— Ой, як чудово! Отже, можна опромінити мого кролика? Милий Петре Микитовичу, як чудово! Зараз я принесу його, зараз!

— Але… стривайте, я ж не сказав, що зараз! Слухайте, Люко!

Проте Люки вже не було. Вона побігла по свого кролика.

Олд-Бой зітхнув:

— Чортова дівчина! Завжди обкрутить по-своєму… ну, гаразд, хай опромінить того нещасного кролика, а тоді вже я почну двобічний керований зв’язок. А що вона буде на цьому сеансі, то хай собі. Все-таки, вона уміє так лагідно дивитися, коли її цікавить щось… а може — хтось?.. Ой, старий, я думав, ти можеш бути соліднішим, а ти…

Знизавши плечима, він заходився збирати з мармурової дошки залишки розтопленої міді, що застигла там після невдалого експерименту Люки. Двері знову розчинилися: то, мабуть, поверталася з червонооким кроликом Люка. Не підводячи голови, Олд-Бой сказав:

— Тільки, знаєте, Люко, давайте швидше. Мені, поки не прочули наші товариші, треба сьогодні добре самому попрацювати з генератором. Давайте вже вашого кроля, зробимо все по секрету, щоб ніхто не знав, бо інакше… О! Звідки ти взявся?

Звівши очі, Олд-Бой побачив біля себе не Люку, а Сашка. Він тримав у руках чималий мішок з зерном і не менш щиро й відверто дивився на Олд-Боя, І стільки чистої невинності було в його погляді, що Олд-Бой навіть сплюнув:

— Чого тобі треба?

— Бач, мені здалося, що я чую шипіння генератора. І я зрозумів, що ти його полагодив. І як це в тебе виходить, що ти вмієш одразу розібратися в усьому, просто втямити не можу! Але це ж надзвичайно, що ти так швидко впорався. Ну, а оскільки за розкладом зараз мій час опромінювання, то я й приніс оцей мішок… сподіваючись попрацювати, — адже час не жде, Петре? Можна, правда?

Олд-Бой відкрив рота, щоб сказати про нетерплячість деяких агрономів, але Сашко випередив його:

— Ага, ага, звісно, можна, я й сам бачу. Генератор таки працює, отже, я почну, бо, мабуть, зараз прийде Люка. Ти ж на неї чекав?.. І навіть звертався до неї, коли я зайшов.

Олд-Бой плюнув ще раз:

— Та працюй уже, хай йому чорт!..

А коли Сашко розсипав зерно тонким шаром по столу під генератором, у дверях показалася Люка. Дивно, вона не принесла кролика… Більше того, вона звернулася просто до Сашка, наче не помічаючи Олд-Боя:

— Сашко, тільки ти не затримуйся. Після тебе мені треба ще опромінити кролика, бо інакше я не зможу їхати.

Олд-Бой зціпив зуби.

Сашко відповів, не одриваючись від роботи:

— Рівно п’ятнадцять хвилин, більше мені не треба. Потім твій кролик, а тоді вже буде Петрова черга… чи Богданова, не пам’ятаю. Та вони влаштуються самі. Отже, встигнемо без запізнення. А ти…

Далі Олд-Бой не слухав. Він поривчасто вийшов з лабораторії, обіцяючи собі надалі ніколи не піддаватись улесливим карим очам, що вміють так чудово дивитися і обтуманювати людей, як їм забажається.