Володимир Владко: Твори в п'яти томах. Том V

Не підводячи голови, Люка промовила:

— Петре Микитовичу, я ж не знала…

— Е, люба, незнання закону не виправдовує вини, тим більше, що ви все чудово знали, — відрубав Олд-Бой. І, вказуючи широким жестом на інших, додав: — Хіба Сашкові не все одно, передбачали ви чи не передбачали наслідки своєї легковажності, якщо йому тепер немає чим просвітити зерно? Чи, може, Богданові легше від ваших пояснень, коли він тепер не може своєчасно опромінити свої продукти?.. А мені приємно цілу добу лагодити генератор?

Люка мовчала. Що вона могла відповісти на ці докори?

— Гаразд, забирайте звідси свого кролика, бо я його підсмажу на вечерю під час ремонту, — трохи полагіднішав Олд-Бой, як це завжди бувало з ним, коли співбесідники не перечили йому. А цього разу і справді, хто міг наважитися сперечатися з ним за таких обставин?..

Повільно, явно неохоче Люка розпустила ремені й забрала піддослідного кроля. Поглянувши ще раз на німий генератор, вона зітхнула й вийшла з кімнати.

— Так, вері бед, — провів її поглядом Олд-Бой. Потім наче здивовано подивився на Богдана й Сашка. — А ви що? — незадоволено звернувся він до них.

— Ми нічого, — заспокійливо відповів Сашко.

— Х-хіба ми тобі з-заважаємо? — смиренно додав Богдан.

— Прошу шановних товаришів вийти з лабораторії, — незаперечно наказав Олд-Бой. — Мені треба зосередитися. Зараз починаю лагодити. Всі експерименти відкладаємо до завтра. Зрозуміло, комрідс?

Сашко зробив ще одну спробу:

— А може… ти впораєшся раніше? Бач, у мене лишається багато неопроміненого зерна… і хотілося б…

— Всім хотілося б! — обірвав його безжалісний Олд-Бой. — Від такого “хотіння” й виникла аварія, з якою мені треба чимало морочитись. Отож прошу джентльменів забиратися геть. Гуд бай! На все добре!

Після цього лишалося тільки вийти з лабораторії, що Сашко та Богдан і зробили — далеко не в найкращому настрої.

— І можете не чортихатися, — докинув навздогін Олд-Бой, як сказано, так і буде.

Він поглянув їм услід, підійшов до дверей, за якими зникли товариші, й хитро посміхнувся, почувши, як віддаляються їхні кроки. Тоді Олд-Бой повернувся до генератора, ще раз оглянув його і задоволено причмокнув губами. Він узяв викрутку, акуратно зняв зіпсовану деталь. Потім витягнув шухлядку з різними запчастинами і знайшов у ній таку саму мідну паличку. Обдув її, старанно обтер і поставив у генератор на місце зіпсованої. А тоді закрутив гвинти. Тепер уже він не поспішав.

Сівши зручно на стілець, Олд-Бой витяг з кишені пачку сигарет, вийняв одну і спокійно закурив, випускаючи великі хмари їдкого диму. Насолодившися цим, він хотів уже взятися за рубильник, щоб увімкнути струм, коли почув, що двері лабораторії тихо розчиняються. Олд-Бой сердито озирнувся:

— Кого там чорт несе? Я ж сказав… пробачте, Люко, я не знав, що це ви. Втім, чого ви хочете? Бачите, у мене дуже мало часу. Треба, знаєте, лагодити.

— А що, Петре Микитовичу, машину дуже пошкоджено? — зовсім невинно, лагідно спитала Люка, показуючи пальцем з червоним наманікюреним нігтиком на генератор. Очі її дивилися м’яко, стурбовано — і які ж то були вродливі карі очі! Олд-Бой відчув, що впевненість сердитої, суворої людини, яку він удавав досі, покидає його. Чорти його знають, як це робиться, неспокійно подумав він, але ось не виходить твердо розмовляти з такою дівчиною, як Люка, та ще наодинці!

— Звісно, пошкоджено, — відповів він уже значно м’якше. — Ви ж самі бачили. Тут, знаєте, доки даси лад… мабуть, до вечора не можна буде вмикати струм.

Люка сумно зітхнула і сіла на стілець біля генератора. Її карі очі ще лагідніше поглянули на Олд-Боя, простодушно і відверто, як на людину, що може зробити геть усе на світі. Од цього щирого, сповненого надії погляду йому стало трохи ніяково. Люка застебнула свій білий халат, від чого її постать, гнучка й тонка, стала ще стрункіша, і спитала знову, вказуючи поглядом на генератор:

— І раніше нічого не можна зробити? Не можна прискорити?

Олд-Бой уперто похитав головою. І, глянувши туди, куди зиркала Люка, він поперхнувся димом сигарети: дівчина дивилася на вставлену до генератора свіжу мідну паличку! Хай йому чорт, невже вона справді помітила?..

— Ее… річ у тому, що… — почав було Олд-Бой, але Люка ще невиннішим, ще лагіднішим і навіть радісним тоном перервала його:

— Ой, я бачу, що ви вже замінили, Петре Микитовичу! І коли ж ви встигли? Поставили саме таку, як була! Невже ви мали запасну?

Олд-Бой в думці роздратовано вилаявся. Але сказав цілком чемно, з почуттям власної гідності: