Анатолий Григоренко - Запізнілий цвіт валінурії

— Дев’яносто дев’ять.

— Дев’яносто дев’ять. З полуничним сиропом. Ходімо хутчій. А то не вистачить. Бачиш, який там натовп. — Офелія повисла на його руці, прискорюючи ходу.

Коли Ніна із Станіславом вийшла з кабінету, Шатров справді узяв журнал, що лежав зверху на стосі, погортав, заглянув у зміст, знайшов потрібну сторінку і почав розглядати малюнки, якими була ілюстрована повість: портрет атлетичної статури юнака з натренованими біцепсами і вольовим обличчям; голих, закоцюблих, в горизонтально розпростертих позах людей у саркофагах і граційну дівочу постать з довгим розпущеним волоссям, що спадало донизу, закриваючи обличчя і оголюючи майстерно виписану художником шию і плечі. Дівчина схилилася в жалобі над саркофагами, заломивши над головою руки.

На чорному тлі заставки білими вензелюватими літерами було виведено заголовок:

ЗАПІЗНІЛИЙ ЦВІТ ВАЛІНУРІЇ

Меморабілія

І прізвища авторів збоку:

Аніон Гаркун

Олесь Козир

Шатров зручніше вмостився у фотелі, взяв гостро заструганого олівця і почав читати.

Цілу ніч Дельфа непокоїли якісь незрозумілі передчуття. Під тугими крилами вітру над головою тривожно лопотів намет, лячно, ніби перед бурею, тужили верховіття ялиць, ніжні листочки трепети перешіптувалися невиразно і заклопотано, по-осінньому, хоч на порі стояла весна. Тремтлива, вистояна на згірклому присмакові чебрецю та кашки прохолода нишпорила по намету, крадькома лізла у теплу схованку спального мішка, виганяючи з нього і без того запізнілий сон. Дельф повернувся і штовхнув у бік товариша, що лежав поруч.

— Андре, чуєш, Андре, — сказав він.

— Чого тобі? — сонним невдоволеним голосом буркнув той.

— Як ти гадаєш, до чого ми докопаємося? Андре хропів.

— Андре, чуєш, Андре…

Намет, наче човен, погойдувався у бездонному, розбурханому таємничими шерхотами океані ночі. Напливали гнітючі думки. Дельф марно намагався вгамувати їх, сон не брав. Тепер Дельф лежав горілиць і широко розплющеними очима вдивлявся у грубе лопотливе полотнище намету, намагаючись розібратися у причині свого безсоння. Думки роїлися навколо загадкової споруди, яку вони розкопують ось уже котрий місяць.

Цікаво, хто і коли побудував її тут, на мальовничій галявині приміського лісу? І якою потужною мала бути повінь, що дісталася аж сюди, так безжально розпорядившись із витвором людських рук, розтрощила, мов паперову коробочку, затягла болотяним мулом, який, перемішавшись із піском та глиною, зцементувався, перетворився на суцільну застиглу масу, що їм тепер доводиться длубати по крихтах, щоб докопатися… До чого? Може, всі їхні потуги намарні і під уламками цих бетонних плит їм не знайти нічого цінного. Що ж… Така вже в них професія. Копатися роками, і нерідко даремно. Але ж яка радість переповнює єство, коли під отим нікому непотрібним брухтом, який вони витягають потужними кранами, пощастить натрапити на щось таке, що кине хоч мізерний промінчик світла на минуле, доповнить знання про життя далеких предків.

Дельф виразно уявив ту жахливу ніч, коли в цих, здавалося б, далеких від сейсмічної зони широтах розігрався потужний землетрус, який завдав непоправної шкоди їхньому красивому місту, що віками вибудовувалося на берегах великої ріки. Власне, шкоди завдав не сам землетрус, адже споруди, що стояли на правому високому березі, майже не постраждали, вони простояли віки і ще й досі як пам’ятки архітектури прикрашають місто. А от лівобережжя перетворилося на суцільні руїни, що засмокталися багнюкою. Те, що не піддалося землетрусу, знищили вали води, які, вируючи, прокотилися тут після перших підземних поштовхів.

І винні в усьому самі люди.

Бездумно спорудили колись за містом уверх по річці греблю ГЕС, зупинили течію ріки, наповнивши водою котлован величезного штучного моря. Спершу, як свідчать архівні документи, ним пишалися, мовляв, бач на що ми спроможні, немає таких природних сил, які не підкорилися б нам, хоч найзапекліші оптимісти все ж на свій витвір дивилися з острахом.

Справді, море, мов дамоклів меч, висіло над містом, яке розбудовувалося вздовж лівобережжя на непридатних для аграрного господарювання землях. Ніхто не знав, коли той меч обірветься і страшною покарою впаде на нерозважливі голови безпечних.