Анатолий Григоренко: Запізнілий цвіт валінурії

— Ні. Зовсім ні. Отже, ваша версія щодо самогубства радника, наскільки я зрозумів, зводиться до факту його сусідства з кінозіркою Астою Пауліною?

— Правильно, — вигукнула Ніна і збуджено вела далі: — Цілком імовірно, радник комерції Хорхе покінчив життя самогубством тому, що хотів бути оплаканий своєю кумиршею Астою Пауліною, а ще… — тут Ніна зробила паузу, її зелені очі зайнялися іскристими бісиками, — а ще — аби виявити… акаузальний синхронний зв’язок, якого ви так безнадійно дошукуєтесь у цій банальній історії, — вона вже відверто глумилася над своїми колегами.

— Ти хоч знаєш, що воно таке, отой акаузальний синхронний зв’язок? — починав гніватися Станіслав на нерозважливі випади Офелії.

— Про це, дорогий мій, знали ще Арістотель і його учень платонізуючий стоїк Посідоній із Апамеї, що жив приблизно в 135-50 роках до нашої ери. Його, до речі, бачив (я акцентую — ба-чив) і дідуган Гомер, незважаючи на те, що був сліпий. Це — таємничий зв’язок усіх речей, як вони зволили висловлюватися — “всесвітня симпатія”, що одухотворює природу. А Всесвіт — живий організм, подібний до твого, Славку. Він пронизаний трепетним, ледь вловимим випромінюванням вогню, і кожна часточка цього організму наділена порухами співучасті до долі інших часточок, чого аж ніяк не можна сказати про тебе, Славцю, хоч ти і живеш у цьому шаленому Всесвіті. Інакше ти б не морочив голову і собі й іншим. От тобі й аказуальний синхронний зв’язок. Утямив?..

Станіслав безнадійно махнув рукою, — мовляв, що з неї візьмеш, — і сказав сердито:

— Облиш ти нарешті свої екзальтовані пасажі, Ніно. Тут розмова серйозна.

— А я хіба що? І коли це ти став таким серйозним? Дива!

— М-гу… І ти, Станіславе, стверджуєш, — запитав Шатров, — що цю жанрову форму винайшов якийсь Андре Йоллес? Ловко вигадано.

— А це ще що за один? — Ніна знову впала у фотель, вдаючи запаморочливе безсилля. — Ви справді вирішили мене доконати, — видихнула з удаваною втомою і пустила очі під лоба.

— Ні, дорогий Павле Максимовичу, — не зважав на Ніну Станіслав. — Він її не винайшов. Вона була відома ще стародавнім грекам і називалася апомнемонеумата. Він її описав. Мені відомо принаймні кілька сучасних письменників, які успішно користуються цією формою.

— Он як! Хто ж ці письменники?

— Поляк Теодор Парницький і покійний російський письменник Алданов. Вони писали історико-фантастичні романи, в яких події розвиваються так, ніби та чи інша історична подія не відбулася. Теодору Парницькому належить ідея роману-коментаря, де герої правлять суд над автором, детально розбираючи всі вчинки, приписані їм автором.

— Парницького я читав, — мовив Шатров. — Особливо мені подобається його дилогія “Інше життя Клеопатри” і “Хто вбив Клеопатру” та шеститомна епопея “Нове сказання”. Але не будемо чіпати Парницького. Давайте вже займемося чимось одним. Отже, ти, Станіславе, стверджуєш, що в цій повісті, — Шатров поклав руку на журнали, — як там її в біса, все забуваю заголовок…

— “Запізнілий цвіт валінурії”, — підказав Станіслав і, не дочекавшись закінчення запитання, вів далі: — Так, я стверджую, що коли діяти вміло, нам пощастить довідатися багато дечого цікавого і ми…

— Зачекай, зачекай, — перебила його Офелія. — Про яку повість ідеться? “Запізнілий цвіт валінурії”? Чи не почулося мені?

— Саме так, — відповів Станіслав. — Ти що, читала її?

— А що тут дивного? Свого часу нею зачитувалися всі. Журнальним варіантом. Окремою книгою повість так і не вийшла.

— Але чому?

— Не знаю. Хоч нічого такого там і немає.

— Якого такого?

— Ну, як тобі сказати… Словом, повість як повість. Банальщина, але щось у ній є.

— Ну, ось, щось є, бачте, Павле Максимовичу. Я радий, що це не лише моя думка. А на Нінин смак можна покластися.

— На мої смаки покладайся, але май і свої, Славку, — вщипнула Офелія. — От, приміром, що привернуло в цій повісті твою аналітичну увагу? Друге життя Євгена Терена? Муки нерозділеного кохання? Психологічна несумісність цього відщепенця двадцятого сторіччя серед людей, котрі живуть у вигаданому авторами ідеальному суспільстві космічної єдності? Чи, може, психорадарні установки? Що?.. — І не встиг Станіслав відповісти на жодне з цих запитань, як Офелія, так, ніби між іншим, повідомила: — До речі, я знаю одного із авторів цієї повісті. Антона Гаркуна. Дивакуватий чоловік.

— Он як! — аж підскочив Станіслав. — Та ти у нас золото, Офеліє! Чистісінької проби золото. Без домішок. Розповідай, розповідай, що ти про нього знаєш?