Олег Романчук - Таємниця жовтої валізи

Фунти і щ долари. Тисяч п’ятдесят, не менше…

— Не бійтеся. Гроші не крадені. Я забрав своє. Поліція не шукатиме. — І, напевно, для того, щоб я більше нічого не спитав, мовив: — Я дарую їх вам.

Цілий день шимпанзе мовчав (я спеціально залишився щ вдома). Так само мовчки ліг спати і тільки вранці наступного дня попросив:

— Розшукайте професора Лефевра. Розкажіть йому про все. Але будьте обережні. За будинком професора стежать люди Фостера.

Професор Лефевр. Ніколи не чув цього прізвища. Про всяк випадок узяв телефонний довідник і став гортати. Чого на світі тільки не буває! Схоже, що Бен і справді мав знайомого професора. В усякому разі, прізвище Лефевр було єдине. Навпроти нього стояла абревіатура, яка вказувала на приналежність цієї людини до медицини.

Я набрав номер його телефону. Мелодійний жіночий голос відповів, що професора нема, проте коли я хочу щось передати, то можу сказати — професорові передадуть.

Я запитав, коли він повернеться. Той же голос відповів: “О восьмій вечора”.

— Дякую, — промимрив я і поклав трубку.

День тягнувся надзвичайно довго. До своїх собак я знову не пішов. Хай їм грець. З Чаплом матиму неприємну розмову. Мені допікала цікавість, що б усе це мало значити? Бен не звертав на мене ніякісінької уваги. Коли я сказав, що йду до професора, він повернувся до мене і ніби на знак згоди кивнув головою.

Рівно о восьмій я був коло воріт професорової вілли. Поблизу ходили кілька підозрілих суб’єктів. Не виключено, що це були люди того самого Фостера, про якого казав Бен.

Я натис кнопку дзвінка. Той же мелодійний ГОЛОС З ТЕЛЕФОНУ, але цього разу вже з гучномовця, прилаштованого біля кнопки, запитав: “Хто там?” Почувши відповідь, голос мовив: “Ідіть на другий поверх, другі двері ліворуч”. Після цих слів металева хвіртка безшумно відчинилась, і я, переступивши невеличкий поріг, опинився в саду. До будинку вела посипана морським піском доріжка. Пройшовши кроків сорок, не більше, я піднявся по широких мармурових сходах і опинився перед масивними дверима, які прикрашало старовинне різьблення. Тільки-но простягнув руку до клямки, як двері прочинились і я прослизнув до передпокою дивної вілли. Згідно з почутою вказівкою піднявся на другий поверх, знайшов потрібні двері і незабаром уже стояв перед сорокалітнім мужчиною, який більше скидався на спортсмена, ніж на поважного професора (в тому, що це Лефевр, я не сумнівався).

— Мене звати Хілторн. Я у справі Бена, — пояснив я.

— Нічого не розумію, — професор здивовано звів брови.

— Але ж ви професор Лефевр?

— Так, але я все-таки не розумію, про кого йдеться.

— Я хотів сказати про Томаса, шимпанзе Томаса, — пояснив я.

Реакція була дивовижна.

— Що ви про нього знаєте? — Лефевр підскочив до мене.

Він явно був схвильований моїм повідомленням.

Я розповів усе. Лефевр слухав мене не перебиваючи, тільки ходив по кімнаті, смокчучи давно погаслу люльку. Дійшовши висновку, що розповідь моя правдива, він витяг люльку з рота, запалив її і, кілька разів затягнувшись, мовив:

— Я вірю вам і в свою чергу розповім історію Томаса. Вона до деякої міри навіть повчальна. За фахом я хірург і, як кажуть, непоганий. — В голосі Лефевра прозвучали нотки гордості. — Мене давно цікавлять досліди кількох зарубіжних вчених, котрі вже тривалий час намагаються навчити мавп мові, якою спілкуються глухонімі. Річ у тому, що будова гортані у приматів не пристосована до відтворення звуків, навіть приблизно схожих на людські. До чого я веду, — професор кашлянув, ніби хотів підкреслити особливу значимість того, про що розповідатиме далі. — Мавп навчали до трьохсот і більше знаків. За допомогою мови жестів вони могли вести примітивні діалоги із своїми мучителями. Отоді мені спало на думку зробити неможливе можливим: навчити мавпу говорити людською мовою. Але для цього потрібне було хірургічне втручання. Скажу відверто, успіх прийшов не зразу. Томас був першим, на кому вдало зроблено операцію. Гортань шимпанзе В ПРИНЦИПІ ВЖЕ БУЛА ГОТОВА до моделювання звуків людської мови. Теоретично Томас, — Лефевр зробив наголос, — УЖЕ МІГ ГОВОРИТИ. Треба було його тільки навчити цьому. Я посилено працював з шимпанзе п’ять років. Чого мені пощастило досягнути, ви знаєте. В мовному відношенні Том стоїть на рівні трирічної дитини, а в розумовому — навіть п’яти-шестирічної людини. Щоправда, фінал моїх експериментів був сумний. — Лефевр збив попіл з люльки в порцелянову попільничку, що стояла на журнальному столику і, засунувши люльку до кишені, сказав: — Не знаю, як про мої успіхи дізналися військові, а точніше — розвідка.