Олег Романчук - Таємниця жовтої валізи

— Як це прекрасно — бути корисним людям, відчувати світло в своїх долонях. І як важко буває на серці, коли усвідомлюєш свою немічність перед Часом і Простором, коли бачиш, що люди не розуміють неоціненного дару, яким наділила їх природа, — Розуму. Тільки дехто насмілюється зазирнути в далеке Майбутнє…

— І ви теж? — швидко запитав я.

— Ну, що ви! Я дилетант. Ось Ціолковський, Цандер — то справді генії неземного масштабу. Та коли б мені вдалося посіяти в душах людей зерна прекрасного, допомогти їм усвідомити свою велич і красу, я був би щасливий.

Як чудово я розумів цього митця! Чому він не живе серед нас, людей двадцять другого століття?!

— Ви часом не читали Камілла Фламмаріона, його “Популярної астрономії”? — запитав Художник.

— Ні.

— Шкода. Я чимало почерпнув звідти. Ось послухайте, — він взяв з етажерки досить пошарпану книгу, розгор^ нув її на потрібній сторінці і почав читати: — “Коли люди дізнаються, що таке Земля, і зрозуміють скромне положення своєї планети серед безконечності; коли вони зможуть достойно оцінити величність і красу природи, — вони перестануть бути, з одного боку, такими божевільними й грубими, а з другого — такими довірливими. Вони почнуть жити в мирі, присвятивши себе плодотворному пізнанню Істини, спогляданню Краси, служінню Добру, поступовому розвитку свого розуму, благородному прояву найвищих духовних здібностей”. — Художник закрив книгу, поклав її на місце. — Добре сказано, правда ж?

Я мовчки кивнув:

— І все ж, яке у вас кредо?

Мій співрозмовник розсміявся. Тепер його сміх був щирим і теплим, як сонячні промені на його картинах.

— Моє кредо… Людина-творець. Людський розум — ось перед чим я схиляюся. Незабаром спробую втілити цю ідею в новому творі. Вже навіть є назва: “Соната пірамід”.

Помітивши моє здивування, пояснив:

— Піраміди в усі часи були символом непорушності і вічності творінь людських рук.

— Ви вірите в те, що малюєте?

— Звичайно.

— Хай вам щастить!

Ми потиснули на прощання один одному руки. Долоня Художника була маленька, проте міцна. Потиск енергійний і щирий.

Я знову в польоті. Проте цього разу не сам. Поруч мене живе Художник, який творить свої фантастичні замки, вежі, що немов стріли, випущені силою людського генія, пронизали Простір і Час. Художник разом зі мною піднімається по сходах мрії у невідоме, туди, де зоряні світи розкривають свої таємниці.

В цю подорож я взяв репродукцію його картини “Соната зірок”. Коли мені буває сумно, я дивлюся на неї і бачу в крилатій людині, яка ширяє між космічних світил, Людину з Майбутнього.

Сутеніло. Червоний сонячпий диск неохочо ховався за обрій і, немов прощаючись з білим світом, кидав сумні погляди-промені, від чого грудневий вечір ставав по-особливому загадковим. Дерева, які давно скинули багряно-червоні шати, здавалося, вже звикли до своєї наготи, бо стояли незворушно-сумні.

Я мерзлякувато стенув плечима і з жалем глянув на мавпу, яка сиділа під деревом, благально дивлячись на мене. їй теж дошкуляв холод.

Підійшов ближче. Мавпа не поворухнулася, сиділа так само, не зводячи з мене карих, навдивовижу розумних очей. Погляд був такий осмислений, що мені здалося, ніби за мною стежать очі людини. Відігнавши геть це неймовірне припущення, сказав:

— Можеш мене не боятись.

Самець шимпанзе (а це був він), наче зрозумівши мої слова, підтюпцем підбіг до мене, ще здалеку подаючи для вітання свою лапу-руку. Я обережно потис майже людську долоню і, пильно вдивляючись в очі шимпанзе, спитав:

— Як тебе звуть?

Шимпанзе потупився.

— Гаразд. Я називатиму тебе Беном.

У відповідь мавпич закивав головою. Складалось враження, що мене справді розуміють.

— Послухай, — звернувся я до Бена, — звідки ти взявся?

І враз пригадав, що вчора бачив розклеювачів афіш, які наліплювали на рекламні щити яскраві циркові афіші. Популярна трупа сеньйора Мартінеллі закінчувала свої гастролі, і за кілька днів вона відлітала до Аргентіни.

І тепер афіші закликали громадян нашого міста відвідати останні циркові вистави з участю неперевершених (якщо вірити рекламі) майстрів манежу.