Олег Романчук - Таємниця жовтої валізи

Вражало те, що норовливий Гефест, забравши державу атлантів до свого підземного царства, самих атлантів не знищив! Жителі острова ЗНАЛИ про небезпеку! Виходить, старий Джосер таки мав слушність, коли розповідав про дивне провидіння, яке осяяло цей народ.

У тому, що царство Міноса і таємнича Атлантида — одне й те саме, не було сумніву — це підтверджували знайдені карти, документи, переклади мінойських текстів. З великою увагою читав я ієрогліфи єгиптян, і переді мною поступово поставала трагічна картина піднесення й занепаду могутньої цивілізації.

Тексти, писані незрозумілими значками мінойців, люб’язний Менхерес узявся тлумачити сам. Я попросив його по можливості не відходити од оригіналу. В одному з них ішла мова про капітана мінойського судна Демера, який, звітуючи перед своїм царем про подорож до берегів Понту Евксінського, [12] Понт Евксінський — стародавня грецька назва Чорного моря. розповів про страшну небезпеку, що загрожує острову. Жрець зробив дослівний переклад:

“Про порятунок твій, Демере пречудовий, мені повідав мудрий Осокрон — наглядач у святилищі Кліто. Не так давно йому ти звірився у храмі, сказав про небезпеку, що вже давно тяжіє над всіма нами. І жерці подібне щось говорять, одначе держать все в великій таємниці.

— О славний Міносе! — Демер звернувся до володаря країни. — Я розповім про все, лише слухай ти уважно.

— Хутчій же починай! — вигукнув цар нетерпляче.

Слова зачувши ці, Демер мерщій до розповіді взявся.

— З понту, що Евксінським зветься, вертав мій корабель додому, на борт свій перед тим узявши чимало всякого добра. Збіжжя й мед везли ми в діжках нечисленних. Хутра всілякі милували око впереміж з золотом і сріблом… Усього вдосталь було. Здавалось, пречудово йшла подорож ця, аж доки наш вітрильник не трапив межи скал Босфору. Пінявили довкола гребні хвиль, сягало око скільки. Той, що над нами ходить, [13] “ То й, що ходить над нами” (Гіперон) — ототожнення Сонця в грецькій міфології. кудись запропастився, ї темний морок корабель окутав. Бореєм [14] Борей — північний вітер. грізним гнані, в обшивку судна хвилі бились. Борти тріщали, рвалися вітрила, ось щогла повалилась… Але ніхто не впав у розпач і не злякався — не вперше довелось пригоди зазнавать лихої. Та щастя того дня, проте, лишило нас. Ще більше розлютився Посейдон, коли уздрів зухвальство те безтямне. Немов горіха шкаралупки, зламав він судно і гребенем крутим накрив усіх, хто хулив бога моря… — Схвильований Демер замовк на мить, та за хвилину знову рік:

— Тепло Гіперона торкнулось уст моїх, і я розплющив очі, щоб краще роздивитись золоте проміння. О боги! Побачив руку я красуні неземної, що ніжно гладила моє лице. Збентежений, не знав я, що й гадати. Тихенько засміявшись, вона по-своєму щось швидко проказала. Враз в голові моїй велике замішання сталось, немов тлумач незримий з’явився раптом, перекладаючи почуте. Все стало зрозумілим.

— Ожив нарешті розумлянин цей, — звернулася вона до когось.

Лише тепер помітив, що волею чиєюсь доставлено мене було в кімнату дивовижну. Зі стін блискучих надто й незвичайних своїми кольорами нам, мінойцям, світіння ширилося навкруги. То зеленаве, то червоне лилося світло. Немов чиєсь дихання рівне і спокійне мені ввижалось. Однак в душі не спізнавав я страху. Поплив перед очима знов туман, і тіло неприємна млість одразу ж огорнула.

— Невдовзі незнайомцю стане краще, — крізь дрімоту почув я голос.

І справді, без зусилля всякого підвівся і сів навпроти рятівниці своєї. І сила, й міць вернулися до мене. Той, до кого зверталася красуня, стояв при вході. Обоє були вдягнені у щось блискуче, кольору неба. Ніколи ще такого одягу не бачив я. Хто ці чужинці?

— Друзі твої ми, Демере, — немов підслухавши моє німе питання, відповіли, всміхнувшись щиро. — На превеликий жаль наш, ми не змогли завчасно прийти на поміч вам. — І смуток щирий забринів у їхніх голосах.

— Не бійся нас, — промовила красуня.

— Ніхто ще в боягузтві не звинувачував Демера, — образивсь я.

— Ми знаємо про це, — упав чужинець в слово. — Сміливий ти й відважний.

Всміхаючись привітно, до мене рушив він. Сказав і для вітання руку простягнув.

— Мене звуть Ану, а це, — кивнув головою на дівчину, — моя подруга, лікар Ула.

Міцним рук потиском ми обмінялись. Враз недовіри пелена з моїх очей пропала, і я наважився спитати вголос:

— А ви хто будете, рятівники неждані? Без сумнівів усяких, не є ви грізними богами, хоча за них спочатку я прийняв вас.