Владимир Заяц - Машина забуття

Чоловік сів, підібгавши під себе ноги, запропонував “Іванові Петровичу” сигарету і закурив сам. Він з насолодою затягнувся і промовив:

— Над цими місцями ніби не владний час. Мабуть, тисячі років тому тут так само Скидалася риба, шелестів очерет і біля такого ж багаття сиділи наші далекі предки.

— І сидітимуть так само ще через тисячі років, — підхопив “Іван Петрович”.

— Так, тут сидітимуть люди часів Великих Контактів, — замріяно промовив чоловік, дивлячись на вогонь.

— Ви говорите, як поет, — сказав “Іван Петрович”, досадливо смикаючи свою вузеньку борідку. — І дуже ненауково.

— Я справді маю відношення до поезії — викладаю літературу. Але невже мрія про майбутні контакти з позаземними цивілізаціями — це ненауково?

— Які контакти! Про що ви кажете? — невдоволено вигукнув “Іван Петрович”. — Ми, вчені, вважаємо, що контакти з іншими цивілізаціями — несусвітна дурниця хоча б через те, що інших цивілізацій немає.

— Повірте, — гірко зітхнув викладач літератури. — Мені теж часто здається, що ми самотні. Самі самісінькі на цілий Всесвіт. Ми — сироти Всесвіту. І так сумно часом буває, так тоскно на душі!

— Не беріть цього близько до серця, — добродушно зауважив “Іван Петрович”. — Адже навіть якби ми були не самотні, все одно це нічого не змінило б. Усього людського життя не вистачить, щоб долетіти до найближчої зоряної системи і повернутися назад.

— Стривайте, — спохватився “Іван Петрович”. — Ми ж не відрекомендувались один одному. Іван Петрович, фізик.

— Петро Іванович, літератор, — подав руку незнайомець і спитав зацікавлено: — Які, на вашу думку, можливості анабіозу?

— Анабіоз — вигадка фантастів. При сильному охолодженні в клітинах людського організму утворюються гострі кристалики льоду, які руйнують клітини.

— А нуль-транспортування?

— Ми, вчені, вважаємо, що цього не може бути. Швидкість, вища за світлову, — це, вибачте, нонсенс.

Петро Іванович похилив голову.

— Розумом я з вами погоджуюсь, а от серцем… Важко примиритися з думкою, що ми самотні перед безмежністю космосу.

Теу Фніц, спіймавши себе на тому, що більше розповідає сам, аніж слухає, спитав:

— Скажіть, як педагоги ставляться до цієї проблеми?

— О! — замахав руками Петро Іванович. — Вони одностайні. Зараз майже не лишилося ідеалістів, які б вірили в позаземні цивілізації. Жаль, що прагматизм перемагає, хотілося б у щось вірити, про щось мріяти. А як у вас, серед фізиків? — у свою чергу спитав Петро Іванович.

— Ми теж одностайні! — твердо відповів “Іван Петрович”. — Життя — явище дуже складне, а тому ймовірність існування його на інших планетах надзвичайно мала, а ймовірність існування технічних цивілізацій наближається до нуля.

— Дуже сумно, але нічого не вдієш, — зітхнув Петро Іванович. — Ви надзвичайно цікавий співрозмовник, одначе мені пора. Мене ждуть. Дякую за вогонь.

— А я вам дякую за цікаву бесіду, — відповів “Іван Петрович”.

Петро Іванович підвівся і зник у темряві. Ще якийсь час чулись його кроки, потім усе стихло.

Теу Фніц поволі встав, погасив багаття, засипавши його піском, і рушив у бік, протилежний тому, куди пішов Петро Іванович.

“Іван Петрович” летів у космічному кораблі в режимі нуль-транспортування до рідного сузір’я Гончих Псів і дорогою в думках складав звіт для шефа про настрої і поведінку мешканців Землі, і насамперед про те, чи здогадуються земляни, що їх вивчають.

— Не здогадуються! — зробив категоричний висновок, згадуючи нічну бесіду. — І мало вірять в існування інших цивілізацій.

Тим часом “Петро Іванович”, який летів до сузір’я Тельця, складав такий же звіт.

У липні 1945 року Київський відділ охорони здоров’я послав мене на роботу в далекий район області, і ось уже майже добу я їхав у переповненому вагоні до місця призначення. У сонного похмурого провідника я запитав, коли буде моя станція. Він подивився на мене з таким виглядом, мовби я запитав про щось непристойне, і, знизавши плечима, відповів, що скоро. Повагавшись, я поцікавився, чи довго стоятиме поїзд. Провідник, здивувавшись моїй настирливості, знову знизав плечима і скавав, що стоятиме тільки три хвилини.

Я підхопив речовий мішок і почав пробиратись до тамбура, протискуючись через щільну масу людських тіл. Тільки-но поїзд, здригнувшись, зупинився, я зіскочив на підсліпувато освітлений перон. Неподалік виднілися невиразні обриси клумби, і прохолодний вечірній вітерець доносив хвилюючий запах матіол. Трохи далі суцільною темною стіною стояли дерева. Ліворуч чорніли руїни розбомбленого вокзалу. Праворуч стояв дощаний барак, де тимчасово містився вокзал. Із щілин поміж дошками пробивалося жовтувате електричне світло.