Владимир Бабула - Сигнали з Всесвіту

Северсон вимкнув апарат, ліг і за хвилину вже міцно й спокійно спав.

Життя Северсону було повернуто, але воно все ще трималось на волосинці. Для знесиленого організму становили загрозу навіть найнезначніші потрясіння; непоправної шкоди могли завдати йому як хвилювання, так і депресивний стан психіки.

Перше знайомство пацієнта з невідомим йому телевізором пройшло досить спокійно, і це дозволяло сподіватись, що нервова система у Северсона досить міцна. Однак найголовніші випробування були попереду. Пацієнта повсякчас мучитиме питання, де він перебуває, як сюди потрапив, скільки часу нездужає. Ізолювати його від сьогоднішньої дійсності неможливо; він стикатиметься з нею на кожному кроці. Необхідно було якнайдалі відтягнути ту мить, коли Северсон дізнається, що прокинувся від крижаного сну через багато десятиріч і живе в зовсім іншому світі. Його треба було тактовно й терпляче готувати до цього; він повинен був сам поступово переконуватись, що живе в суспільстві, яке в тисячі разів прекрасніше за те, яке було йому відоме за часів його першого життя. Завдання було нелегке.

Звісно, незвичайний пацієнт навіть гадки не мав, якого клопоту він завдає всім працівникам інституту академіка Тарабкіна. Оточений піклуванням, він просто одужував, набирався сили. Його намагалися не турбувати медичними обстеженнями, — досить було невсипущого нагляду Наташі Орлової, яка не залишала Северсона ні вдень ні вночі. Хворий звик до дівчини, повірив у її лікарський хист і терпляче виконував її вимоги й настанови. А це давало багато: Северсон дужчав з кожним днем.

Одного ранку Наташа завезла до кімнати Северсона чудне крісло на колесах.

— Ну, друже, — сказала вона з посмішкою, — з сьогоднішнього дня ви частково звільняєтеся з в’язниці, яка зветься ліжком. Дарую вам машину, на якій можна хоч сяк-так пересуватись з місця на місце.

— Я вам щиро вдячний, Наташо!.. — Северсон зацікавлено оглядав крісло: біля правого поручня — руль, на лівому — кілька кнопок. — Я вам щиро вдячний… Але коли, нарешті, я зможу стати на власні ноги?

— О, цього вже чекати недовго! Однак не поспішайте!.. Хочете, заснуємо зараз невеличку автошколу, щоб ви оволоділи своєю машиною?

Не чекаючи на відповідь, Наташа сіла в крісло, натиснула зелену кнопку. Крісло повільно й безшумно покотилося вперед.

— Хоч нешвидко, зате безпечно, — пояснила дівчина. — Машина не наштовхнеться ні на стіну, ні на будь-який інший предмет, бо обладнана контрольним фотоелементом, який автоматично зупинить її перед перепоною… Керування нею дуже просте: зеленою кнопкою електромотор вмикається, червоною — вимикається… Спробуєте?

Пацієнт з радістю погодився. З допомогою Наташі він перебрався у крісло, кілька хвилин повправлявся під її керівництвом, а потім, як завзятий ковзаняр-фігурист, почав їздити по кімнаті. Дівчина проводжала його доброзичливим, усміхненим поглядом.

— Тепер ніч чи день? — несподівано запитав Северсон, різко зупинивши крісло.

— Зараз вечір, — спокійно відповіла Наташа. — А втім, погляньте самі. Зір у вас уже досить міцний.

Вона підійшла до вікна, натиснула на кнопку. Темна штора піднялася вгору.

Северсон швидко під’їхав до широкого вікна. Зупинився вражений.

Перед його очима розляглась чудесна картина. До барвистого, розмальованого вечірньою загравою неба зводились велетенські палаци, прикрашені статуями та барельєфами. На вершині одного з них стояла велична бронзова постать з простягненою вперед правою рукою. Фундамент цієї багатоповерхової будови губився в зелені великого парку; бічні крила палацу мали плоский дах, де стояли кільканадцять дивних безкрилих літаків.

Скільки сягало око, скрізь проти неба височіли такі ж палаци. Вони були неоднакові за обрисами, оздобленням і кольором, але всі стояли посеред парків. На обрії виблискувала водяна гладінь, якою снували кораблі. Передвечірнє небо туди й сюди прокреслювали кольорові сигнальні вогні численних літаків.

Северсон довго дивився у вікно й мовчав. Зачарований казковим краєвидом, він забув про все на світі. І тільки десь у підсвідомості блискавично перебігали запитання: “Це сон чи дійсність?.. Де я, в Америці?.. Але ж там хмарочоси убогі, як коробки для черевиків, та ще й тісно приліплені один до одного… А може, я потрапив на якийсь схожий на Атлантиду фантастичний острів, про який світ досі не знає?”

Він збентежено подивився на Наташу.