Володимир Владко: Сивий Капітан

Ще не наблизившись до загадкового автомобіля, офіцер, який командував загоном вершників, вигукнув короткий наказ. Йому підкорилися не тільки вершники, а й фалангісти та жандарми, які до того тіснилися до тротуарів. Усе це відбулося протягом кількох секунд.

Перетинаючи шлях «Люциферові», впоперек вулиці, припавши на одне коліно, став цеп солдатів, озброєних ручними кулеметами і автоматами. Кілька десятків інших солдатів і фалангістів оточили дивний автомобіль з боків, також націлюючись у нього з кулеметів і автоматів. Навіть ззаду живий ланцюг замкнувся шеренгою жандармів та поліцаїв, що тримали напоготові пістолети. Тепер автомобіль посувався, оточений з усіх боків озброєними людьми, які чекали дальших наказів, ладні негайно відкрити вогонь. Дивно, але автомобіль Сивого Капітана не тільки не збільшив швидкості, а, здавалося, навіть зменшив її…

Люди з тротуарів кинулися врозтіч до найближчих воріт і під’їздів, адже було цілком ясно, що ось-ось почнеться стрілянина.

Офіцер, що командував загоном, виїхав наперед, стримуючи коня, який намагався стрибнути вбік від велетенського автомобіля. Піднявши руку, офіцер голосно вигукнув:

— Командування наказує вам спинитись! Інакше по машині буде відкрито нищівний вогонь!

Автомобіль рухався далі, мов ніхто в ньому і не чув цього погрозливого наказу. Кінь офіцера гарцював перед машиною, то відступаючи до цепу солдатів, то знову наближаючись до «Люцифера».

Знову пролунав знервований вигук офіцера:

— Ще раз наказую: спиніться, бо відкрию вогонь! Попереджаю востаннє!

«Люцифер» так само повільно, але неухильно рухався вперед, прямо на цеп солдатів, що перетинали вулицю. Тоді офіцер, пригнувшись до шиї коня, швидко від’їхав убік. Він вихопив шаблю і змахнув нею у напрямі до загадкового автомобіля.

— Вогонь!

І враз заторохтіли безладні постріли, наче сухий горох перекочувався по залізу. Кулеметники давали короткі черги, намагаючись вцілити у вікна автомобіля. У шаленій стрілянині потонули злякані вигуки людей, що тиснулись у воротах і під’їздах будинків. Солдати і фалангісти стріляли зблизька, промахнутися було неможливо. «Люцифер» мусив бути прошитий кулями наскрізь! А втім, через кілька секунд стрілянина вщухла — навіть без якоїсь команди. Солдати здивовано переглядалися.

Величезний автомобіль, таємничий «Люцифер», так само повільно і невблаганно рухався вперед. Його округлий кузов лишався непошкодженим, і на ньому так само тьмяно виблискували скляні віконця, на яких непомітно було жодного сліду куль. Проте не могли ж усі ці незліченні кулі не влучити. Навіть думка про таке здавалася безглуздям. Тоді в чому ж річ?..

— Він броньований! — вигукнув хтось із фалангістів.

Ні, це було не так.

Мостова по обидва боки таємничого автомобіля і перед ним була густо всипана блискучими маленькими шматками металу. Це лежали кулі, які навіть не змінили свого вигляду, не деформувалися, не розплющилися…

Офіцер, який командував загоном, розгубився. Ніколи за все життя він не бачив нічого подібного. Кулі не брали дивного автомобіля! Коли б він був навіть броньований, то все одно на його кузові мусили б залишитися принаймні подряпини. Та й кулі обов’язково деформувалися б. Чому кулі не пошкодили машину?.. І що робити далі? Офіцер вагався.

Тим часом сіро-зелений краплиноподібний автомобіль наблизився вже впритул до нерухомого досі ланцюга солдатів, що, як і раніше, стояли впоперек вулиці. Він сунув прямо на них, не звертаючи, мов і не було перед ним ніякої перепони. Та йому й нікуди було звертати, бо праворуч середина мостової була захаращена безпорадними танками і броньовиками, а ліворуч заважали високі дерева, що росли вздовж тротуарів. Розгубленість солдатів тривала недовго. Ще мить — і цеп солдатів не витримав, розсипався, солдати побігли геть від «Люцифера», не приховуючи свого переляку.

Офіцер, який залишився збоку, безпорадно озирнувся. Він мусив виконати наказ командування, спинити дивовижну машину, але як, коли вогнестрільна зброя виявилася безсилою?

Його розгублений погляд спинився на високій людині в цивільному одязі, що швидко наближалась. Офіцер побачив, як незнайомець швидким звичним рухом відвернув лацкан піджака, показуючи малесенький позолочений значок таємної поліції, прикріплений під вилогою. Цей високий горбоносий чоловік з пронизливими очима, мабуть, звик наказувати, бо наступної секунди офіцер уже розчув його владний голос, звернений до нього: