Володимир Владко: Сивий Капітан

— Тепер розумієте? Ну, мерщій!

Механік усе ще дивився на свого супутника. Той спокійно підійшов до тіла юнака, нахилився. Піджак Олеся розстебнувся. На джемпері в променях фар виблискував малесенький комсомольський значок, що його юнак так старанно зберігав у полоні, ховаючи від жандармів, і тепер надів, вирушаючи на Батьківщину. Агент поліції нетерпляче гукнув:

— Я кажу — мерщій! Ви що, не знаєте, як треба виконувати розпорядження поліції?

Чоловік у шкіряній куртці, немов не чуючи його, помахом руки підкликав до себе механіка.

— Валенто, це поранений комсомолець, — півголосом мовив він. — Дивно, як він тут опинився… Ми візьмемо його, але самого. Заспокойте цього агента. Не треба галасу.

— Єсть! — охоче відгукнувся механік. Він повернувся, підійшов до агента поліції і ввічливо вклонився йому:

— Дозвольте, шановний пане, провести вас до машини. Мій товариш забере пораненого злочинця. Пробачте, все це вийшло так несподівано… ми до ваших послуг… Прошу!

Агент задоволено кивнув: такий тон відповіді був значно звичнішим для нього. Він зробив крок до сліпучих фар автомобіля і, не спиняючись, уже спокійніше кинув:

— Отак буде краще. Бо інакше…

Його фраза лишилася незакінченою. Важкий міцний кулак механіка, як ковальський молот, опустився на його голову. Навіть не зойкнувши, агент поточився і впав на землю.

Механік насмішкувато глянув на нього, зачекав кілька секунд. Агент не ворушився.

Тоді механік повернувся і підійшов до свого супутника, який спокійно чекав. Вони вдвох підняли безживне тіло юнака і понесли його в машину. Через кілька секунд автомобіль, все ще невидимий у густій темряві, плавно рушив. Він об’їхав тіло агента поліції, що лежало в пилюці на краю шосе, і так само плавно почав набирати швидкість.

І знову під насипом стало темно. Тільки вгорі перебігали люди з ліхтарями в руках та долинали вигуки і стогін поранених.

Як і повідомлялося в газетах, входити до центральної частини столиці з самого світанку було заборонено для всіх, хто не мав спеціальної перепустки. Поліцейські патрулі перерізали всі провулки і вулиці, які вели до Авеню-дель-Прадо, вулиці Алькали та майданів Кастелара і Кановас. Що ж до парку Ель-Ретіро, то він був закритий для звичайної публіки ще з учорашнього дня.

І це нікого не дивувало, бо іберійці давно вже звикли до жорстокого свавілля фалангістського уряду, який, боячись народу, відгороджувався від нього шерегами вимуштруваних, відгодованих поліцаїв і жандармів. А на сьогодні був призначений великий військовий парад, що його приймав сам каудільйо, генерал Фернандес в оточенні всього свого почту. Ось чому головна магістраль, уздовж якої мусили проходити частини, Авеню-дель-Прадо охоронялися ще пильніше, ніж завжди. Тут були розставлені найвипробуваніші жандарми та агенти поліції. Вздовж мостової, відділяючи її щільною живою стіною від широких тротуарів, стояли цепи фалангістів у чорних сорочках з золотими нашивками. А далі на північ, ближче до майдану Кастелара, охоронців було ще більше: адже там, на балконі великого будинку, розташувалися пихаті, прикрашені цілим розсипом орденів генерали, і серед них — сам каудільйо Фернандес, повновладний диктатор пригнобленої країни.

Маленькими чорними оченятами, що підозріло виблискували з-під позолоченої каски, Фернандес вглядався в те, що відбувалося на майдані, зрідка проводячи рукою в білій рукавичці по своїх чорних вусах. Час від часу він кидав убік якесь зауваження — і його відразу шанобливо занотовували ад’ютанти: кожне слово диктатора, хай невиразне, хай пустопорожнє, мусило бути навіки закріплене для історії, як мудра, незаперечна істина, обов’язкова для всіх.

Так само час від часу Фернандес підносив угору руку, лінькувато вітаючи військові колони. І тоді, враз виконуючи команду пильних агентів, що уважно стежили за найменшим рухом диктатора, по широкому майдану прокочувалися старанно завчені вітальні вигуки:

— Еввіва каудільйо!

— Слава Фернандесу!

— Хай живе великий Фернандес!

Словом, усе відбувалося, як і завжди під час парадів, за заведеним раз і назавжди суворим порядком, який затискував найменший прояв живої думки, живих почуттів, замінюючи їх завченими вітаннями і славослів’ям.

Пройшла вже піхота, слідом за нею завзято прогарцювала кавалерія, рушили, нарешті, механізовані частини — самохідні гармати і танки. Репродуктори, що весь час вихваляли фалангістські військові частини, аж захлиналися від казенного захоплення.