Тирляль скинув сорочку, начепив її на кінчик шпаги і м'яко стрибнув на землю. Витягам клинок, пританцьовуючи, він повільно наблизився до черепахи.
— Ну, моя люба, тор-ро! Будь же розумницею, ну!
Очиці черепахи налилися ртуттю, та вона не поспішала атакувати. Під її панциром чулися гучні потріскування, — це лічильно-обчислювальний пристрій марно намагався розгадати задум Дона Кібертона. Нарешті звірюка рвонулася вперед і промчала мимо, засліплена щільною тканиною. Тирляль, лавіруючи між деревами, побіг туди, де блищала смужка води. Через кільканадцять кроків атака повторилася, і знову Тирляль відвів смерть одним порухом руки. Випад, крок убік, перебіжка. Випад, крок убік, перебіжка. Випад, крок убік — і черепаха з усього маху шубовснула в басейн, колошкаючи маленьких крокодильчиків.
Машина запрацювала з подвійною силою, чорні розтруби зі свистом пожирали повітря, і Тирлялеві здалося, що зараз вони проковтнуть Айю, його, всіх. Широко розставивши ноги, щоб не впасти під напором вітру, він рубав якісь кабелі, шланги, дроти; вони звивалися, мов безголові гадюки, здригалися в передсмертних корчах, але машина все ще свистіла, люто гуркотіли її невидимі мотори. Тирляль рубав прямо, навскіс, навідліг, доки не почув голос професора Сурдинки: «Зупиніться, Доне Кібертон, ви перемогли!»
Тирляль засунув шпагу у піхви. В саду стояла дзвінка тиша. Захекані кібертонці з острахом ходили навколо конаючої машини. Вона була розжарена і стиха потріскувала. Кібертонцям дуже хотілося висловити своє обурення, але їхні інструменти лишилися на майдані, і вони мовчки попрямували до будинку Тракатана.
Професор Сурдинка довго стукав у холодні металеві двері. Ніхто й не думав відчиняти. Тоді за діло взялися асистенти. Під їхніми кулаками двері затанцювали.
— Відчиняй, ведмежовухий! Відчиняй, нотнонеписьменний!
Нарешті щось брязнуло, заскреготіло, і на порозі з'явився Тракатан. Він був у халаті і м'яких хатніх пантофлях.
— Чого зволите?
— Ви злочинець, — виступив наперед Сурдинка. — Вас треба судити.
— Так ви у справі? — повів бровою Тракатан. — Ділові розмови я звик вести по обіді. Але для колеги можна зробити виняток. Прошу витерти ноги і йти за мною.
У вітальні сиділи Грауен та обидва його помічники. Власник балагана був надзвичайно блідий і від цього ще більше скидався на мерця.
— Ці люди — ваші спільники? — запитав професор Сурдинка.
— Я прошу колегу вибирати слова, — процідив Тракатан. — І взагалі, перед тим, як відповідати на ваші запитання, я сам хотів би дещо спитати. По-перше, на якій підставі ви вдираєтесь у чужий сад? По-друге, за яким правом ви псуєте чуже майно? По-третє, де це видано, щоб з'являлися в пристойний дім у такому вигляді? — і він показав на Тирляля, що був без сорочки.
— Дозвольте, професоре, я виконаю йому зараз таку серенаду!.. — благально вигукнув один асистент, але Сурдинка спинив його докірливим поглядом.
— Тракатане, — сказав професор, — на всі ваші запитання відповість суд, перед яким ви і ваші друзі станете завтра. А поки що… Громадяни, справді, що робити з ними поки що?
Кібертонці схвильовано загули.
— Я читав в іноземній книжці, — сказав один, — про будинок, з якого не можна втекти. Там на вікнах грати і ходять вартові.
— Ні, — поморщилися кібертонці, — це ненадійно. Грати можна розпиляти, а вартового обдурити.
— Що, коли до самого суду показувати їм музичні кінокомедії? — запропонував другий. — Вони так захопляться, що не зможуть відірватись.
— Ні, — зітхнула більшість, — не те. В кіномеханіка може щось зіпсуватися, тут вони і втечуть.
— Найкраще, — сказав третій, — взяти з них слово честі. Тільки так ми матимемо сто процентів гарантії.
— Правильно! — вигукнули кібертонці. — Як ми раніше не додумалися! Тут вони вже нікуди не дінуться.
— Тракатане, — мовив поважно Сурдинка, — ви даєте слово честі, що прийдете завтра о дванадцятій на Центральний майдан і сядете на лаву підсудних?
— Даю! — швидко відповів Тракатан.
— А ви, пане Грауен? — звернувся Сурдинка до балаганщика. — Чи даєте ви слово честі бути там же і в той же час із вашими людьми?
— О, звичайно! — догідливо схилив голову власник балагана. — Як це у вас кажуть: не дав слова — кріпись, а дав — тікай… Пардон, я трохи забув це чудове прислів'я…
— Отже, до завтра! — підсумував професор, і кібертонці, задоволені своєю завбачливістю, покинули Тракатанову садибу. Вони поспішали в місто, де на них чекали невідкладні справи: треба було розшукати в архівах кримінальний кодекс і замовити столярові лаву підсудних. І лише Невіртомущочуєш, або просто Невірко, не пішов з усіма, а сховався в черепашачу халабуду, бо не вірив нікому, а надто Тракатану.
Читать дальше