Леонид Сапожников: У нас в Кібертонії

Вигляд у них був бадьорий і безтурботний, і лише очі дивилися тривожніше, ніж звичайно.

Біля причалу погойдувався катерок для прогулянок з гарною назвою «Мелодія бур». Над ним здіймався стовп диму. Це старий кібертонський моряк Румб Тромбон курив на палубі велетенську люльку. На капітанському мостику стояв професор Сурдинка. Вітер видирав у нього з рук карту й олівець.

— Колеги кібертонці! — урочисто почав Сурдинка. — Злісний авантурник Тракатан, що не має права називатися професором, почав здійснювати свої погрози. Переконливим доказом цього служить його остання антинаукова робота — чорний сніг. Як на мене, то її навіть критикувати принизливо.

Хмара, наслана Тракатаном, не лише остаточно викрила цього лжевченого, але й дала можливість визначити, де він переховується від справедливого суду. Я провів на карті лінію в той бік, звідки з'явилася хмара. Вона перетнула острів Тіней — так, так, той самий острів. Наші забобонні предки розповідали про це дике й безлюдне місце страшні легенди. В них ідеться про чудовиська, привиди та інші несерйозні речі. Але нас, кібертонців, нелегко залякати. Я запрошую двох чоловік негайно вирушити зі мною на розвідку. Колеги, не можна втрачати ні хвилини! Прошу добровольців вийти наперед.

Обличчя кібертонців зблідли від жаху, але тут же спалахнули від сорому, та так яскраво, що примчала пожежна машина з електронними пожежниками.

— Візьміть мене, професоре, — рішуче підняла руку Айя.

– І мене! — сказав Дон Кібертон.

– І нас! — дружно виступили вперед асистенти.

— Ну що ви, що ви! — замахав руками професор. — Я ж сказав, мені потрібні лише двоє. Ласкаво прошу на судно, Синьйорино! Люб'язно прошу, Доне!

— А мене, мене забули! — вискочив звідкись із-за спин Невіртомущочуєш. — Це несправедливо, що я не їду!

— Заспокойтеся, прошу вас, заспокойтеся! — знітився професор. — Колега єдиний серед нас має досвід боротьби з Тракатаном. Людині з такими заслугами неможливо відмовити. Ми беремо вас із собою, колего!

Тим часом Невірко уже встиг тричі пошкодувати про свій красивий порив. Та коли він безпорадно озирнувся навсібіч, то зрозумів, що відступати пізно. Звідусіль на нього дивилися захоплені обличчя. Невірко зітхнув і ступив па трап.

Румб Тромбон вибив люльку об борт катерка і віддав двом своїм помічникам довгу команду, в якій часто повторювалося незрозуміле іноземне слово. Ті забігали, як дідьки, запінилася за кормою вода, і «Мелодія бур» відійшла від причалу. Вслід їй линула неструнка музика — це кібертонці, гірко ридаючи, намагалися виконати хвацьку пісеньку «Не страшне море нам — всюди путь кораблям»…

Коли найвищі будівлі Кібертонії розтанули в синяві гір, професор і Айя сіли грати в «хрестики-нулики», а Тирляль пішов у рульову рубку випробувати голубиний компас. Не гаяв часу і Невірко. Він уподобав великий рятувальний круг і непомітно вирізав на ньому свої ініціали. Покінчивши з цим, він заховався в затишний куточок і з почуттям виконав на волинці попурі з похоронних маршів. Ще ніколи Невірко не грав так натхненно й проникливо.

Після вечері професор увімкнув телевізор. Йшла вечірня кібертонська програма «На добраніч, громадяни!». Через увесь екран один за одним проходили барани. Їх треба було лічити. На трьохсотому барані Айїні очі стали злипатися. На триста сімдесятому заснули Тирляль і Невірко. Тут Сурдинка хитро посміхнувся, дістав коробочку з льодяниками, але відкрити її так і не встиг. Чотирьохсотий баран зробив своє діло: до рокоту мотора приєдналося могутнє професорове хропіння.

Вночі Сурдинку розбудив Румб Тромбон. Вони вийшли на палубу.

— Казна-що, адмірале, — тривожно блиснув очима моряк. — Компаси наче збожеволіли. Подивіться.

Справді, стрілка Тирлялевого компаса і магнітна стрілка корабельного були скеровані врізнобіч. Що це могло означати?

— Спокійно, Румбе, — мовив спантеличений професор. — Дайте карту і свистіть усіх нагору.

Тирляль, щулячись спросонку, довго роздивлявся обидві стрілки.

— Мій компас не хибує, — заявив він повагом. — Ставлю свою шпагу проти кравецької голки!

— Я завжди вірив у ваш винахід, Доне, — потис йому руку Сурдинка. — Збиває нас магнітний компас і робить це з лихим наміром. Він скеровує наш корабель до острова, назва якого промовляє сама за себе — Зміїний! Ось карта, прошу глянути.

— Капітане, а ви певні в своїх людях? — спитав, озираючись, Невірко. — Одного з них, довготелесого, я знаю: його покійна бабуся завжди більше любила малювання, а не музику…