Валентин Рич - Мушкетери

А для нас — для нас сонячне вогнище перетвориться на сонячну піч. Геть-чисто вся енергія світила буде в наших руках. І тоді найсміливіші мрії сучасності стануть простими раціоналізаторськими пропозиціями. Заселити планету — будь ласка! Створити нові — скільки завгодно!

Відвідати Андромеду…

Матвій випростався так, що хряснули суглоби.

Через десять хвилин він уже снив космічними снами. Блискуча поверхня надвелетенської оболонки, Майя в скафандрі. Засідання Сектора палеоастронавтики на безлюдній чужій планеті. Гарячі суперечки про вимпел, який треба там залишити.

…Його розбудив настійливий дзвінок.

Матвій розплющив очі від яскравого денного світла, примружився і пробурмотів:

— Що ж вони все-таки залишили? В коридорі знову загримів дзвінок.

— Зараз! — крикнув Бєлов. Розчинивши навстіж двері, він розписався на бланку, який дав йому поштар, мовчки взяв конверт з фототелеграмою І, коли поштар пішов, знову пробурмотів:

— Що ж вони все-таки залишили?..

Його погляд спинився на великих літерах у куточку телеграми, що стирчав з конверта — Адреса .

— Адреса, — механічно повторив Матвій. — Адреса…

І прикипів на місці.

Ну й телепень, як він раніше про це не подумав! Звичайно, вони мусили залишити на Землі не що інше, як свою адресу. Не книжки, не формули, не креслення. Звідки вони могли знати, до чиїх рук потрапить і як буде все це використано — на благо людей чи на шкоду? Велети з легенди не хотіли залишати людям свою силу, бо вони могли скористатися нею на зле…

Адреса, тільки точна “адреса” зірки, з якої вони прилетіли!

Матвій кинувся до полиці, схопив оберемок товстих томів, кинув його на стіл і почав оскаженіло гортати сторінки.

Склоподібне каміння пустелі й стародавня легенда Мідного згортка, незрозумілі споруди в Хірбеті і в сибірській тайзі, фантастичні малюнки в печерах і сталевий знак у надрах Землі — все, про що вони говорили, сконцентрувалося тепер для Матвія Бєлова в одній точці небесної сфери.

В точці, розташованій над Темірбашем рівно опівночі двадцять другого березня.

“День, що дорівнює ночі” набрав такого ж реального смислу, як “найвища висота” — Джомолунгма. Або як “число три” — символ трикутника з центром за триста сорок кілометрів від Красноярська. Саме над цією точкою в цю ніч повинна сяяти їхня “зірка опівночі”!

Матвій перегорнув ще кілька сторінок зоряного атласу і прикусив губу.

Ні весняного, ні осіннього рівнодення в зеніті над Темірбашем не було ніякої зірки опівночі… Найточніший із каталогів стверджував цей факт досить переконливо.

Але це означало, що всі здогадки були недостовірні. Недостовірні…

Матвій сумно посміхнувся: “Якщо тільки вони не збудували собі космічний дім…”

Він зібрав альбом і книжки, поставив їх на місце. І лише помітивши на спорожнілому столі конверт, згадав про телеграму.

Він узяв білий глянсований аркуш фотопаперу і прочитав після слова Адреса :

МОСКВА ЛОМОНОСОВСЬКИЙ ВІСІМНАДЦЯТЬ КВАРТИРА СОРОК БЄЛОВУ НА МІСЦІ ТАЇРА ВИЯВЛЕНО НЕВИДИМЕ ІНФРАЧЕРВОНЕ ТІЛО ВЕЛИЧЕЗНИХ РОЗМІРІВ УТОЧНЮЄМО ВІДДАЛЬ ПРОФЕСОР ФАЙЗУЛЛІН.

Коли все, про що розповідалося в повісті, було доведено нарешті до того ладу, який маємо зараз, ми віднесли рукопис одному дуже досвідченому чоловікові.

До речі, ви про нього вже знаєте. Це він порадив почати з того, з чого все почалося насправді.

Дуже досвідчений чоловік прочитав рукопис, склав його, акуратно зав’язав папку поворозочками і, не зводячи на нас очей, почав повільно протирати окуляри шматочком замші.

— Кепські справи! — вимовив він нарешті. — Нащо ви морочите голову читачам?

Автори перезирнулись.

— їв думці не мали, — сказав один із нас.

— Слово честі! — підтвердив другий.

— Так-так… — прокурорським тоном мовив дуже досвідчений чоловік. — Виходить, що стаття, яку ваш Матвій Бєлов приніс вашому Леонідові Серьогіну, не викладає гіпотези радянського вченого Агреста про відвідання Землі жителями далеких планет?

— Викладає, — визнали ми.

— Чи, може, ви скажете, — вів далі наш співрозмовник, — що статті, котрі читає в літаку ваш Григорій Тарасюк, не схожі як дві краплі води на відгуки справжнісінької іноземної преси про цю гіпотезу?

— Схожі, — погодились ми. — Схожі, як дві краплі води…

— А дивна спорідненість між вашими саммілітами і тектитами, що таки справді існують і про походження яких учені сперечаються досі? Це що — випадковість?