— Колишній священик храму святого Даміана отець Арсентій, а нині пенсіонер Митрофанов Арсентій Хомич…
Потім, важко сопучи, підійшов до Матвія потис йому руку, повернувся на попереднє місце, бочком сів на стілець біля свого пакунка і запитливо глянув знизу вгору на проводиря.
Відповідальний секретар, який уважно і серйозно спостерігав з порога, підсів до столу витяг з кишені великий цератовий блокнот, розгорнув його на списаній до половини сторінці, поклав на неї авторучку і лаконічно наказав.
— Їдьмо!
Колишній отець Арсентій заскрипів стільцем, кашлянув у квадратний кулак і, повністю розуміючи урочистість моменту, оголосив воркітливим басом:
— А було те взимку одна тисяча дев’ятсот двадцять…
Чудові сани, прикриті ведмежою шкурою, занесло на повороті; тому сам повелитель всієї Темірбаської тайги, його благородіє штаб-ротмістр Вигузов, рухаючись за законами механіки по інерції, вилетів із саней і, мало не врізавшись у величезний кедр, зарився по пояс (беручи від шапки) в кучугуру.
Ця подія трохи затримала штаб-ротмістра,
і до рудника він прибув пізніше, ніж розраховував.
Величезну брилу абсолютно білого металу вже майже звільнили від шкаралупи мідного колчедану, і тепер темірбаські дядьки, котрих вигузівські бандити зігнали на рудник, “відбувати повинність вітчизні”, з цікавістю розглядали знахідку.
Як тільки здалеку долинув гучний окрик “р-р-р-ррозійдись”, біля блискучої брили стало порожньо. Повелитель Темірбаської тайги під’їхав до чуда, скинув з руки хутряну рукавицю, дістав з-під шуби лорнет і втупив очі, в дивовижний самородок. Срібло? Платина?
Про такі самородки штаб-ротмістр ніколи не чув. Гостроверха блискуча штуковина, вища за людину, з прямими гранями, що сходились угорі…
Вигузов витяг з-під ведмежої шкури ногу й штовхнув нею візника в спину. Санки слухняно зрушили з місця і під’їхали впритул до чуда. Щоб краще розгледіти дивний самородок, штаб-ротмістр нахилився до нього з лорнетом… І раптом ручка лорнета висмикнулась з його пальців, і вся оптична споруда, єдина на чотириста верст в окрузі, прилипла до блискучої штуковини.
Кілька секунд очманілий повелитель розмірковував над тим, що ж сталося. Потім він намагався одержати свої коштовності назад. З великим зусиллям йому це вдалося зробити.
Відсмикнувши лорнет від рівної поверхні брили, Вигузов зрозумів, у чому справа. В цьому клятому Темірбаші не було ювелірів, і оправу ротмістрового лорнета довелося викувати з заліза, — стара зламалася ще місяць тому, коли за ним ганялися червоні партизани.
Отже, не коштовність? А просто залізо, тільки чомусь магнітне і ні краплиночки іржі.
Вигузов подумав і наказав зганяти коней, збивати поміст, везти знахідку на завод. Диво собі дивом, звичайно… Та залізо в тутешній тайзі теж під ногами не валяється, і наконечники для козацьких списів з нього вийдуть кращі, ніж з міді!
Порох і свинець, які банда захопила влітку, закінчувались, і треба було озброюватися будь-чим, хоч І ножами з обручів од пивних бочок. Тому й вирішив штаб-ротмістр, аби рудник і завод розпочали діяти…
А наступного дня повелитель наказав покликати до себе місцевого священика, котрий славився своєю вченістю. Чутки про цю славу дійшли й до банди.
— …Чи не бажаєте ще, отче Арсентію? — штаб-ротмістр налив із темної пляшки у чарку.
— Дякую красно! — Чорночубий молодий піп нерішуче підсунув чарку. — Мабуть, останню. Що ж до незвичайності предмета, котрий знайшли на заводі, пане ротмістре, то в божій волі посилати найрізноманітніші дива. Метеори, наприклад…
— Гаразд, отче Арсентію! Звідки не взявся подарунок, подякуймо Господу Богові… І не словом токмо, а й ділом! Завтра ж, далебі, накажу ковалеві викувати з цієї штуковини хрест для вас. Господь Бог хай простить нам гріхи наші!..
Банда Вигузова покинула Темірбаш, як тільки просохли дороги, а до осені вже й зовсім перестала існувати… Але обіцянку свою штаб-ротмістр устиг виконати.
На цьому місці розповідь колишнього отця Арсентія урвалась через справжнє чудо: кандидат історичних наук Григорій Тарасюк та кандидат фізико-математичних наук Матвій Бєлов, одночасно відчули, як незрозуміла, а проте непереборна сила підняла їхні тіла й кинула до стільця, на котрому сидів оповідач. Руки вчених самі собою, попри їхню волю потяглися до пакунка, схопили його, здерли обгортковий папір і витягли на світ божий важкий блискучий хрест із білого металу.
Читать дальше