Аркадий Стругацкий - Населений острів

Він розчинив скляні двері й простягнув леґіонерові вхідну перепустку. Потім він перетнув вестибюль — мимо дівулі в окулярах, яка ставила штампи, мимо адміністратора у каскетці, який лаявся з кимсь по телефону, — і біля входу в коридор показав іншому леґіонерові внутрішню перепустку. Леґіонер кивнув йому — вони були вже, можна сказати, знайомі, впродовж останніх трьох днів Максим приходив сюди щодня.

Далі.

Він пройшов довгим, без дверей, коридором і звернув ліворуч. Тут він був лише вдруге. Вперше — позавчора, помилково («Вам, власне, куди потрібно, добродію?» — «Мені, власне, потрібно до шістнадцятої кімнати, капрале». — «Ви помилилися, добродію. Вам — у наступний коридор». — «Вибачте, капрале, винен. Справді…»).

Він подав капралові внутрішню перепустку і скосив око на двох здоровезних леґіонерів з автоматами, котрі нерухомо стояли обабіч дверей навпроти. Відтак глянув на двері, в які збирався зайти. «Відділ спеціальних перевезень». Капрал уважно роздивлявся перепустку, потім, усе ще роздивляючись, натис якусь кнопку в стіні — за дверима задзеленчав дзвінок. «Тепер він там приготувався, офіцер, який сидить поряд із зеленою портьєрою. Або двоє офіцерів приготувалися. Або, можливо, навіть троє офіцерів… Вони ждуть, коли я зайду. І якщо я злякаюсь їх і вискочу назад, мене зустріне капрал і зустрінуть леґіонери, котрі охороняють двері без таблички, за якою, напевне, повнісінько солдатів».

Капрал повернув перепустку і сказав:

— Прошу. Приготуйте документи.

Максим вийняв рожеву картонку, розчинив двері і ступив крок у кімнату.

Масаракш.

Так і є.

Не одна кімната. Три. Анфіладою. І в кінці — зелена портьєра. І килимова доріжка з-під ніг аж до портьєри. Щонайменше, тридцять метрів.

І не двоє офіцерів. Навіть не троє. Шестеро.

Двоє в армійському сірому — у першій кімнаті. Вже навели автомати.

Двоє в жандармському чорному — у другій кімнаті. Ще не навели, одначе також готові.

Двоє в цивільному — обабіч зеленої портьєри у третій кімнаті.

Один повернув голову…

Ну, Маку!

Він рвонувся вперед. Вийшло щось на зразок потрійного стрибка з місця. Він ще встиг подумати: не порвати б сухожилля.

Тужаво вдарило в обличчя повітря.

Зелена портьєра.

Цивільний ліворуч дивиться вбік, шия відкрита. Ребром долоні.

Цивільний праворуч, певне, кліпає. Повіки нерухомо напівопущені. Згори по тімені — і в ліфт.

У ліфті темно. Де кнопка? Масаракш, де кнопка?

Повільно й лунко застукотів автомат і відразу — другий. Ну що ж, чудова реакція. Ду-ут… ду-ут… ду-ут… Проте це поки що у двері, в те місце, де вони мене бачили. Вони ще не второпали, що сталося. Це звичайнісінький рефлекс.

Кнопка!

Впоперек портьєри навскоси, згори вниз, повільно рухається тінь — падає хтось із цивільних.

Масаракш, ось вона — на самій видноті…

Він натис кнопку, і кабіна рушила вниз. Ліфт був швидкісний, кабіна повзла досить хутко. Заболіла нога. «Невже усе-таки розтягнув?.. Утім, тепер це не має значення… Масаракш, адже я вже прорвався!»

Кабіна зупинилася, Максим вискочив, і тої ж миті в шахті загуркотіло, забряжчало, полетіли тріски. Згори з трьох стволів гатили по дахові кабіни. «Гаразд, гаразд, бийте… Зараз вони дотумкають, що не стріляти треба, а підняти ліфт угору і спуститися самим… Проґавили, розгубилися…»

Він роззирнувся. Масаракш, знову не те… Не один вхід, а три. Три цілком однакові тунелі… Ага, це просто змінні генератори. Один працює, два на профілактиці… Який же зараз працює? Так. Здається, оцей…

Він кинувся у середній тунель. За спиною загарчав ліфт. «Ні-ні, вже пізно… Не ті швидкості, не встигнете… Хоча тунель, треба сказати, довгий і нога болить… Ну, ось і поворот, тепер ви мене взагалі не дістанете…» Він добіг до генераторів, що басовито гурчали під сталевою плитою, зупинився і кілька секунд відпочивав, опустивши руки. «Отже, три чверті справи зроблено, навіть сім восьмих… Залишилась дрібничка, одна друга однієї тридцять четвертої… Зараз вони спустяться у ліфті, поткнуться до тунелю; вони напевне нічогісінько не знають, депресійне випромінювання пожене їх назад… Що ще може статися? Шпурнуть коридором газову гранату. Навряд, звідкіля вона у них… А от тривогу вони вже, мабуть, зчинили. Творці могли б, звісно, вимкнути депресійний бар’єр… Ох, не наважаться вони, не наважаться і не встигнуть, бо їм же потрібно зібратися уп’ятьох, з п’ятьма ключами, домовитися, розчовпати, чи не витівка це одного з них, чи не провокація це… Бо й справді, хто в цілому світі може прорватися сюди крізь променевий бар’єр? Мандрівець, якщо він таємно винайшов захист? Його затримали б шестеро з автоматами… А більше немає кому… Отож, поки вони будуть лаятися, з’ясовувати, розбиратися, я завершу справу…»