Аркадий Стругацкий - Населений острів

У тунелі за рогом вдарили в пітьму автомати. «Дозволяється. Не заперечую…» Він нахилився над розподільним пристроєм, обережно зняв кожух і закинув його в куток. «Та-ак, украй примітивна штука. Добре, що я здогадався підчитати дещо по тутешній електроніці…» Він запустив пальці у схему… «А якби не здогадався? А якби Мандрівець приїхав позавчора? Та-ак, панове… Масаракш, як струмом б’ється!.. Атож, панове, опинився б я у становищі ембріомеханіка, якому необхідно терміново розібратися… Навіть не знаю в чому… У паровому котлі? Розібрався б ембріомеханік… У верблюдячій упряжі?.. Авжеж, у верблюдячій упряжі! Га? Ну як, ембріомеханік, розібрався б? Навряд… Масаракш, та що у них тут усе без ізоляції?.. Ага, ось ти де… Ну, з богом, як висловлюється пан державний прокурор!»

Він сів на підлогу перед розподільником і тильним боком руки обтер лоба. Справу було зроблено. Величезної сили депресійний удар впав на всю країну — від Заріччя до хонтійського кордону, від океану до Алебастрового хребта.

Автомати за рогом замовкли. Пани офіцери були в депресії. Зараз я гляну, що це таке: пани офіцери в депресії.

Пан прокурор вперше в житті зрадів променевому удару. Не хочу дивитися на цього типа. Вогненосні Творці так і не встигли розібратися і дотумкати. Вони карлючаться від болю, відкинувши копита, як висловлювався ротмістр Чачу. Ротмістр Чачу, до речі, також у глибокій депресії, і думка про це мене захоплює.

Зеф із хлопцями також лежать, відкинувши копита. Пробачте, хлопці, але так треба.

Мандрівець! Як це чудово: страшний Мандрівець також лежить, відкинувши копита, розстеливши на підлозі свої величезні вуха — найбільші вуха в усій країні. Втім, можливо, його вже пристрелили. Це було б ще краще.

Рада, моя маленька бідолашна Рада, лежить у депресії… Нічого, дівчинко, це, мабуть, не боляче і взагалі скоро скінчиться…

Вепр…

Він підхопився. Скільки минуло часу? Він кинувся назад по тунелю. Вепр також лежить, відкинувши копита, але якщо він почув стрілянину, у нього могли не витримати нерви… Це, ясна річ, у вищій мірі сумнівно — нерви у Вепра, але хто знає!..

Він підбіг до ліфта, на секунду затримавшись, аби глянути на панів офіцерів у депресії. Видовище було тяжке: усі троє плакали, покидавши автомати; у них не було навіть сил витирати сльози. «Гаразд, поплачте, це корисно, поплачте над моїм Гаєм, поплачте над Птахою… над Гелом, над моїм Лісником… Треба думати, ви не плакали з дитинства, і, це вже напевне, ви не плакали над тими, кого вбивали. Отож поплачте хоча б перед смертю».

Ліфт стрімголов виніс його на поверхню. Анфілада кімнат була сповнена люду: офіцери, солдати, капрали, армійці, леґіонери, цивільні, всі при зброї, всі лежать, сидять зажурені, декотрі ридають, один мурмотить, трясе головою і бтє себе в груди кулаком… А ось цей застрелився… Масаракш — страшна штука Чорне Випромінювання, недаремно Творці приберігали його на чорний день…

Він вибіг у вестибюль, перестрибуючи через людей, котрі безсило комашилися на підлозі, мало не сторчголов скотився по камінних сходинках і зупинився перед своїм авто. З полегшенням відітхнув. Нерви у Вепра витримали. Вепр напівлежав на передньому сидінні з заплющеними очима.

Максим вийняв з багажника бомбу, звільнив її від проолієного паперу, обережно взяв під пахву і, не кваплячись, повернувся до ліфта. Він ретельно оглянув запал, ввімкнув годинниковий механізм, поклав бомбу в кабіну і натис кнопку. Кабіна провалилася, відносячи в пекло вогненне озеро, що виллється на волю за десять хвилин. Певніше, за дев’ять хвилин з секундами…

В авто він обережно посадив Вепра більшою чи меншою мірою прямо, сів за кермо і вивів машину зі стоянки. Сірий будинок нависав над ним, важкий, безглуздий, приречений, напхом напханий приреченими людьми, не здатними ні пересуватися, ні розуміти, що відбувається.

Це було гніздо, моторошне зміїне гніздо, набите найдобірнішою гиддю, спеціально, турботливо відібраною гиддю, — ця гидь зібрана тут спеціально для того, щоб обертати на гидь усіх, до кого дістає мерзенна ворожба випромінювання башт. Усі вони там вороги, і кожен ані на мить не завагався б зрешетити кулями, зрадити, розіп’яти мене, Вепра, Зефа, Раду, всіх моїх друзів і дорогих для мене людей… І все ж добре, що я згадав про це лише тепер. Раніше така думка стала б мені на заваді. Я б відразу згадав Рибу… Єдина людина у приреченому зміїному гнізді, й та — Риба… А що — Риба? — подумав він. — Що я про неї врешті-решт знаю? Що вона вчила мене говорити? І прибирала за мною постіль?.. Нумо, дай Рибі спокій, ти чудово розумієш, що річ не тільки у Рибі. Річ у тім, що з сьогоднішнього дня ти починаєш серйозну боротьбу на смерть, як усі тут б’ються, і битися тобі доведеться з дурнями — із злостивими дурнями, осту паче ними випромінюванням; з хитрими, темними, жадібними дурнями, котрі спрямовували це випромінювання; з дурнями, які з добрих замірів раді були б за допомогою випромінювання обернути ляльок злостивих, оскаженілих на ляльок зворушливих, квазідобрих… І всі вони прагнутимуть убити тебе, і твоїх друзів, і твою справу… Чаклун сказав: нехай совість не заважає мислити ясно і нехай розум навчиться при потребі тлумити совість. Правильно, — подумав він. — Гірка правильність, страшна правильність… Те, що я зараз вчинив, тут називається подвигом. І Вепр дожив до цього дня. І в цей день вірили, як у добру казку, Лісник, Птаха, Зелений, і Гел Кетшеф, і мій Гай, і ще десятки, і сотні, і тисячі людей, яких я ніколи не бачив… І все-таки мені зле. І якщо я хочу, щоб у подальшому мені довіряли і йшли за мною, я ніколи і нікому не повинен розповідати, що головний мій подвиг я здійснив не тоді, коли стрибав і бігав під кулями, а ось тепер, коли ще є час піти і розрядити бомбу, а я жену і жену машину геть від проклятого місця…