Аркадий Стругацкий - Населений острів

«Смішно, — подумав раптом Максим. — Цією ж дорогою я в’їжджав у цей світ, певніше, мене завозив бідолаха Фанк, а я нічого не розумів і вважав, що він фахівець з проблем прибульців. А тепер цією ж дорогою я, можливо, виїжджаю з цього світу і зі світу взагалі та ще й забираю з собою гарну людину…» Він скоса глянув на Вепра. Обличчя Вепра було напрочуд спокійне: він сидів, висунувши лікоть протеза у вікно, і чекав, коли йому дадуть пояснення. Можливо, він дивувався, можливо, хвилювався, але помітити це було неможливо, і Максим відчув гордість, що така людина довіряє йому і покладається на нього без застережень.

— Я вам дуже вдячний, Вепре, — сказав він.

— Он як? — мовив Вепр, обернувши до нього сухе жовтувате обличчя.

— Пам’ятаєте, одного разу на засіданні штабу ви відкликали мене убік і дали кілька розумних порад?

— Пам’ятаю.

— Так от, я вам за це вдячний. Я вас послухався.

— Авжеж, я помітив. Ви мене цим навіть трохи розчарували.

— Ви мали рацію тоді, — сказав Максим. — Я прислухався до ваших порад, і внаслідок цього справа повернулася так, що мені випадає можливість проникнути в Центр.

Вепр смикнувся.

— Зараз? — швидко спитав він.

— Так. Доводиться поспішати, я нічого не встиг приготувати. Мене можуть убити, і тоді все буде надаремно. Тому я взяв з собою вас.

— Говоріть.

— Я зайду в будинок, ви залишитесь у машині. За якийсь час зчиниться тривога, можливо, спалахне стрілянина. Це не повинно вас торкатися. Ви і далі сидите в машині і ждете. Ви ждете… — Максим замислився. — Ви ждете двадцять хвилин. Якщо впродовж цього часу ви зазнаєте променевого удару, це означатиме, що все обійшлося. Можете непритомніти зі щасливим усміхом на обличчі… Якщо ні — виходите з машини. У багажнику лежить бомба із синхронним запалом на десять хвилин. Вивантажуйте бомбу на бруківку, вмикайте запал і їдьте геть. Буде паніка. Дуже сильна паніка. Постарайтесь витиснути з неї все, що тільки можна.

Якийсь час Вепр розмірковував.

— Ви не дозволите мені зателефонувати в одне місце? — спитав він.

— Ні, — сказав Максим.

— Тут така справа, — сказав Вепр. — Якщо вас не уб’ють, то, наскільки я розумію, вам напевне знадобляться люди, готові до бою. Якщо вас уб’ють, люди знадобляться мені. Адже для цього ви мене і взяли, на випадок, якщо вас уб’ють… Але сам я зможу лише почати, а часу буде обмаль, і людей потрібно попередити заздалегідь. От я й хочу їх попередити.

— Штаб? — спитав Максим неприязно.

— В жодному разі. У мене є своя група.

Максим мовчав. Попереду вже виростав сірий п’ятиповерховий будинок з камінною стіною вздовж фронтону. Той самий. Десь там швендяла коридорами Риба, горланив і плювався розгніваний Бегемот. І там був Центр. Коло замкнулося.

— Гаразд, — сказав Максим. — Біля входу є телефон-автомат. Коли я зайду всередину — але не раніше, — можете вийти з машини і зателефонувати.

— Добре, — сказав Вепр.

Вони вже під’їхали до повороту з автостради. Чомусь Максим згадав Раду і уявив собі, що з нею станеться, якщо він не повернеться. Зле їй буде. А може, й нічого. Може, навпаки, її випустять… «Все одно — сама. Гая немає, мене немає… Бідолашна дівчинка…»

— У вас є родина? — спитав він Вепра.

— Так. Дружина. Максим покусав губу.

— Вибачте, що так недоладно вийшло, — пробурмотів він.

— Нічого, — спокійно сказав Вепр. — Я попрощався. Я завжди прощаюсь, коли виходжу з дому… Оце, виходить, і є Центр? Хто б міг подумати…

Максим зупинився на стоянці, втиснувшись поміж старенькою малолітражкою і розкішним урядовим лімузином.

— Ну, от і все, — сказав він. — Побажайте мені удачі, Вепре.

— Від щирого серця… — сказав Вепр. Голос його осікся, він закашлявся. — Усе-таки я дожив до цього дня, — пробурмотів він.

Максим ліг щокою на кермо.

— Добре було б цей день пережити… — сказав він. — Добре було б побачити вечір…

Вепр зиркнув на нього з тривогою.

— Не хочеться йти, — пояснив Максим. — Ох, не хочеться… До речі, Вепре, майте на увазі і розкажіть своїм друзям. Ви живете не на внутрішній поверхні кулі. Ви живете на зовнішній поверхні кулі. І таких куль безліч у світі, на деяких живуть значно гірше, ніж ви, а на деяких — значно краще. Проте ніде вже не живуть безглуздіше. Не вірите? Ну й дідько з вами. Я пішов.

Він розчинив дверцята і виліз назовні. Він перетнув асфальтовану стоянку і почав підніматися по камінних сходах, сходинка за сходинкою, намацуючи в кишені вхідну перепустку, яку зробив для нього прокурор, і внутрішню перепустку, яку десь поцупив цдя нього прокурор, і просту рожеву картонку, що зображала перепустку, яку прокурор так і не зумів ні зробити, ні поцупити для нього. Було спечно, небо блищало, як алюміній, непроникливе небо населеного острова. Камінні сходинки пекли крізь підметки, а може, це тільки здавалося. Все було безглуздо. Увесь замір був нездарний. «На бісового батька усе це чинити, коли підготуватися до пуття не встигли… А раптом там сидить не один офіцер, а два? Або навіть три офіцери сидять у цій кімнаті і ждуть мене з автоматами напоготові?.. Ротмістр Чачу стріляв з пістолета, калібр той самий, тільки куль буде більше, і я вже не той, яким був колись, він уже серйозно заїздив мене, мій населений острів. І поповзти геть цього разу не дадуть… Я — глупак. Був глупак і глупаком лишився. Купив мене пан прокурор, спіймав на гачок… Одначе як він мені повірив? Незбагненна річ… Добре було б зараз дременути в гори, подихати чистим гірським повітрям. Так мені й не довелося побувати у тутешніх горах… Дуже люблю гори… Такий розумний, недовірливий чолов’яга — і довірив мені таку коштовність! Найбільший скарб цього світуї Цей огидний, мерзенний, підлий скарб… Будь він проклятий, масаракш, і ще раз масаракш, і ще тридцять три рази масаракш!»