Аркадий Стругацкий - Населений острів

— Я знаю, Маку, що ви — підпільник, член штабу і активний ворог існуючого ладу. Крім того, ви — каторжник-утікач і вбивця екіпажу танка спеціального призначення… Тепер про мене. Я — державний прокурор, довірена особа уряду, допущена до вищих державних таємниць, і також ворог існуючого порядку. Я пропоную вам повалити Вогненосних Творців. Коли я говорю «вам», я маю на увазі вас і тільки вас: вашої організації це не стосується. Прошу зрозуміти, що втручання підпілля може лише провалити справу. Я пропоную вам змову, що базується на знанні найголовнішої державної таємниці. Я повідомлю вам цю таємницю. Тільки ми удвох повинні знати її. Якщо про неї дізнається хто-небудь третій, ми будемо знищені найближчим часом. Майте на увазі, що в підпіллі і в штабі аж рояться провокатори. Тому не здумайте довіритися кому-небудь, а надто близьким друзям…

Він одним духом вихилив свою чарку, не відчувши смаку, нахилився до Мака і продовжив:

— Я знаю, де розташований Центр. Ви — єдиний, хто здатний цей Центр захопити. Я пропоную вам розроблений план захоплення Центру і наступних дій. Ви здійснюєте цей план і очолюєте державу. Я залишаюсь при вас політичним та економічним радником, оскільки у подібного роду справах ви нічого не тямите. Ваша політична програма мені у загальних рисах відома. Не заперечую. Згоден уже через те, що нічого не може бути гіршого, ніж нинішнє становище. Все. Я скінчив. Слово за вами.

Мак мовчав. Він вертів у пальцях коштовний келих з дорогим вином і мовчав. Прокурор чекав. Він не відчував свого тіла. Йому здавалося, що його тут немає, що він висить десь у небесній порожнечі, дивиться вниз і бачить м’яко освітлений затишний куточок, мовчазного Мака і поруч з ним у кріслі щось мертве, заціпеніле, німотне й бездиханне…

Потім Мак спитав:

— Скільки у мене шансів залишитися живим при захопленні Центру?

— П’ятдесят на п’ятдесят, — сказав прокурор.

Певніше, це йому вчулося, що він сказав, бо Мак спохмурнів і знову вже голосніше повторив своє запитання.

— П’ятдесят на п’ятдесят, — хрипко сказав прокурор. — Можливо, навіть більше. Не знаю.

Мак знову довго мовчав.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Де розташований Центр?

Близько полудня пролунав телефонний дзвінок. Максим узяв навушник. Голос прокурора сказав:

— Прошу пана Сима.

— Я вас слухаю, — відгукнувся Максим. — Здрастуйте. Він умить відчув, що скоїлося щось лихе.

— Він приїхав, — сказав прокурор. — Починайте негайно. Це можливо?

— Так, — сказав Максим крізь зуби. — Одначе ви мені дещо обіцяли…

— Я нічого не встиг, — сказав прокурор. У голосі його прохопилася панічна нотка. — І тепер уже не встигнути. Починайте негайно, не можна зволікати жодної хвилини. Ви чуєте, Маку?

— Гаразд, — сказав Максим. — У вас все?

— Він їде до вас. Він буде у вас за тридцять — сорок хвилин.

— Зрозумів. Тепер усе?

— Все. Давайте, Маку, давайте. З богом!

Максим кинув навушник і кілька секунд посидів, мізкуючи. «Масаракш, усе летить шкереберть… Втім, подумати я ще встигну…» Він знову схопив навушник.

— Професора Аллу Зефа.

— Так! — гаркнув Зеф.

— Це Мак…

— Масаракш, я ж просив не чіплятися до мене сьогодні…

— Заткни пельку і слухай. Негайно спускайся у хол і жди мене…

— Масаракш, я зайнятий!

Максим скреготнув зубами і скосив око на лаборанта. Лаборант сумлінно рахував на арифмометрі.

— Зефе, — сказав Максим, — негайно спускайся у хол. Тобі зрозуміло? Негайно! — Він вимкнувся і набрав номер Вепра. Йому пощастило: Вепр був удома. — Це Мак. Виходьте на вулицю і ждіть мене, є термінова справа.

— Гаразд, — сказав Вепр. — Іду.

Максим кинув навушник, поліз у стіл, витягнув першу-ліпшу теку і перегорнув папірці, гарячково міркуючи, чи все готово. «Машина в гаражі, бомба в багажнику, пального повний бак… Зброї немає, і дідько з нею, не треба зброї… Документи в кишені, Вепр жде… Це я молодець, гарно придумав про Вепра… Щоправда, він може відмовитися… Ні, навряд чи він відмовиться, я б не відмовився… Все… Здається, все…» Він сказав лаборантові:

— Мене викликають, скажи, що я у Департаменті будівництва. Буду за годину-другу. Бувай.

Він узяв теку під пахву, вийшов з лабораторії і збіг по сходах. Зеф уже походжав холом. Завваживши Максима, він зупинився, заклав руки за спину і насупився.

— Якого дідька, масаракш… — почав він ще здаля. Максим, не зупиняючись, ухопив його попідруч і потягнув до виходу.