Аркадий Стругацкий - Населений острів

Дія розгортається стрімко, захопливо, як правило, в пригодницькому ключі. «Що буде далі?» — звичне запитання для читачів, які беруть у руки чи то ранні книжки «Шлях на Амальтею», «Стажисти», «Повернення», чи то написані в зрілому віці повісті та романи «Готель «Біля загиблого альпініста», «Равлик на схилі», «Хвилі гасять вітер», «Місто приречених»… А ще заполонюють краса логіки, точність суджень, оцінок, зблиски оригінальних думок, зіставлень. І воднораз просто-таки заворожує гармонійне поєднання реального й химерного, фантасмагоричного, лірики й сатири, казки й детективу… Ці різнорідні елементи, органічно сплавлені воєдино, взаємопідсвічуються, увиразнюють глибоке романтичне начало — те начало, яке вже протягом багатьох років одухотворює нові й нові підростаючі покоління читачів.

Рано чи пізно герої, осяяні дерзновенними мріями, усвідомлюють: на жаль, не кожному дано відкрити невідому планету й назвати її власним іменем. Змужнівши, подорослішавши, загартувавшись у борні за утвердження високих ідеалів, перебудову світу (це — лейтмотив творчості Стругацьких), вони доходять висновку, що все ж таки «головне завжди лишається на Землі» («Стажисти»).

Автори ненав’язливо, без повчань, дидактики, застерігають юних поривних мрійників, романтиків: ушляхетнити, гуманізувати навколишню дійсність украй важко. Змальовуючи похмурий антисвіт зла, варварства, жорстокості, невігластва, відомі фантасти наголошують, що він існуватиме і в прийдешньому, а боротьба за торжество загальнолюдських цінностей буде затяжною, безкомпромісною, і невідомо, коли вона закінчиться й чи закінчиться взагалі.

Так, мертвотним холодом віє од катівень тирана Реби (у повісті «Важко бути богом» є й інші паралелі, які спонукають не раз і не двічі пригадати Сталіна та його єжовсько-беріївських опричників). Не менш вражаючі й схожі сцени буття «Населеного острова». Землянин Максим стикається на планеті Саракш з воістину апокаліпсичною жорстокістю, бузувірською підлістю, майже тотальною ницістю. Здається, від самої планети струменять у Всесвіт похмурість, мракобісся. І хоч перемагає гуманістичне начало, розум бере гору над невіглаством, кривда відступає перед правдою, не зникає відчуття, що двобій між світлом і пітьмою триватиме ще дуже довго.

Повість писалася наприкінці шістдесятих років (до речі, це перший осяжний твір популярних фантастів, який з’являється друком у перекладі на українську мову), але в ній є чимало навдивовижу точних передбачень, застережень, що стосується не далекого майбутнього, а безпосередньо нашого сьогодення. Для прикладу хотілося б навести бодай такий промовистий опис: «Десь за лісами було місто, навряд чи щасливе місто; брудні заводи, старезні реактори, що скидають у ріку радіоактивні помиї, нечупарні дикі будинки під залізним дахом, багато стін і мало вікон, брудні проходи між будинками, завалені сміттям і трупами свійських тварин…»

У зрілих, надто ж останніх творах Стругацьких поменшало рожевого оптимізму, безплідної патетики, прямолінійних, ба навіть завуальованих відповідей на гіркі одвічні запитання. Натомість посилилося гротескне начало, стали розлогішими роздуми про тернистість шляхів у майбутнє.

Нещадна сатира Стругацьких, обпалюючи душі, оновлює, переформовує їх. Коли розтривожується, болить серце, зла не скоїш. А мрії? Без них, закличних, диявольськи небезпечних (бо ж неминуче порушать спокій, розіб’ють сонний затишок!), не можна долати час і простір, зоріти в прийдешнє, тим паче жити майбуттям, відкрити бодай одну невідому планету. Звичайно ж, не для того, аби назвати її власним іменем. А задля чого ж? На це запитання кожна людина відповідає на самоті з собою.

МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ,

заступник голови Комісії СПУ

з пригодницької та науково-

фантастичної літератури.