Аркадий Стругацкий - Населений острів

Максим мовчав. Вони під’їхали до машин, що загороджували проїзд. Темнолиций кремезний офіцер, напрочуд знайомо відмахуючи рукою, підійшов до них і каркаючим голосом зажадав документи. Мандрівець зі злим нетерпінням тицьнув йому під ніс блискучий жетон. Офіцер похмуро козирнув і зиркнув на Максима. Це був пан ротмістр… ні, тепер уже бригадир Бойового Леґіону Чачу! Очі його розширились.

— Ця людина з вами, ваше превосходительство? — спитав він.

— Так. Негайно накажіть пропустити мене.

— Перепрошую, ваше превосходительство, але ця людина…

— Негайно пропустити! — гаркнув Мандрівець громовим голосом.

Бригадир Чачу знову похмуро козирнув, крутнувся на підборах і махнув солдатам. Одна з вантажівок від’їхала, і Мандрівець кинув машину у відкритий прохід.

— Ось так, — промовив він. — А ти думав — раз-два, і все… Пристрелити Мандрівця, повісити Творців, розігнати страхополохів і фашистів у штабі — і кінець революції…

— Я ніколи так не думав, — сказав Максим.

Він почувався вкрай нещасним, розчавленим, безпомічним, безнадійним глупаком.

Мандрівець скосив око на нього, сумно усміхнувся, і в оцю мить Максим раптом побачив, що ніякий це не диявол, і ніякий це не Мандрівець, і ніяке це не страховисько, — дуже немолода, дуже добра і дуже вразлива людина, пригнічена усвідомленням величезної відповідальності, змучена своєю огидною маскою холодного вбивці, страшенно засмучена черговою перешкодою, що порушила ретельно підготовлений план, і особливо прикро вражена тим, що перешкодою цього разу виявився свій же — землянин…

— Не встиг я за тобою, — сказав він сумовито. — Проморгав я тебе, недооцінив. Так, гадав, хлопчисько, шкода його, ускочив вище халяв… — Він знов усміхнувся і зітхнув. — Меткі ви, одначе, хлопці там, у ГВП…

— Ні, — сказав Максим. — Ви не карайтесь так. Адже я не караюсь… Пробачте, як вас звати?

— Звіть мене Рудольфом.

— Ага… Я от не караюсь, Рудольфе. І не збираюсь. Я збираюсь працювати. Робити революцію.

— Збирайся краще додому, — порадив Мандрівець уже без будь-якої надії.

— Я вдома, — сказав Максим нетерпляче. — Годі про це… Мене цікавлять пересувні випромінювачі. Що з ними робити?

— З ними нічого не треба робити, — відповів Мандрівець. — Поміркуй краще, що робити з інфляцією…

— Я запитую про випромінювачі, — сказав Максим. Мандрівець зітхнув.

— Вони працюють від акумуляторів, — пояснив він. — І зарядити їх можна тільки у мене в Департаменті. За три доби вони здохнуть… Проте вже за місяць має розпочатися вторгнення. Досі нам вдавалося збивати субмарини з курсу, і до узбережжя доходили одиниці. Але цього разу вони готують армаду… Я розраховував на депресійне випромінювання, а тепер їх доведеться просто топити… — Він помовчав. — Отже, ти вдома. Ну, припустімо… Чим же ти конкретно збираєшся тепер займатися?

Вони під’їжджали до Департаменту. Важкі ворота були зачинені наглухо, у камінному мурі чорніли амбразури, яких раніше тут не було. Департамент став схожий на фортецю, готову до бою. А біля павільйончика стояли троє, і руда борода Зефа горіла у зелені, як екзотична квітка.

— Не знаю, — сказав Максим. — Я робитиму те, що мені накажуть тямущі люди. Якщо потрібно, я займусь інфляцією. Якщо доведеться, топитиму субмарини… Однак своє головне завдання я знаю твердо: поки я живий, нікому тут не вдасться побудувати ще один Центр. Навіть із найкращими намірами…

Мандрівець промовчав. Ворота були вже зовсім близько. Зеф продерся крізь живопліт і вийшов на дорогу. Через плече у нього висів автомат, і було здалеку видно, що Зеф розлючений, нічого не розуміє і зараз із страшними прокльонами зажадає пояснень, чому його, масаракш, відірвали од роботи, заморочили йому голову Мандрівцем і примушують, як хлопчака, стовбичити серед квіточок вже другу годину поспіль.

Комарово — Ленінград

1967–1968

Є в одному з найновіших, надрукованих уже за перебудови творів Стругацьких несподіване твердження: «Світ Мрії — диявольськи небезпечна й непроста штука».

Чому? Чи справді це так? Щоб відповісти на запитання, необхідно повернутися до витоків творчості відомих фантастів, простежити еволюцію їхніх поглядів на людину, суспільство, прийдешнє…

Письменники зажили популярності на початку шістдесятих років, коли ще тривала так звана відлига, розкрилювався інтелект, розкріпачувалися душі, коли здавалося, що не за горами — світле, щасливе майбуття.