Владимир Михайлов - Глибокий мінус

Валгус умостився в останньому кріслі, коло екрана. На ньому були ті ж самі зорі в тривимірному просторі. Звичний пейзаж. Сфера нерухомих зір, — як говорили в давнину… Зорі й справді були нерухомі, хоч швидкість «Одіссей» мав не таку вже й малу… Нерухомі.

Валгус зненацька увесь зіщулився, навіть підібгав ноги.

Зорі були нерухомі — крім однієї. Вона рухалась і швидко. Переміщувалась на фоні всіх. Ставала яскравішою. Що це?!

Він зробив усе, що треба було, аби впевнитися, що не спить. Але ж ні, він, далебі, й не думав спати — зараз менше, ніж будь-коли. А зоря рухалася. Тіло, що світилося. Однак тут — не Сонячна система, де будь-яка каменюка в просторі може виблискувати, відбиваючи проміння Носія Життя. Ні, тут якщо вже тіло світиться, то це напевне. Та воно й рухається до того ж. Це, звичайно, не зоря. А що? Район закритий для кораблів. Ясна річ, порожній. Чистий для експерименту. А щось горить. Пливе такий собі вогник… Вогник?

Валгус близько присунувся до екрана, притиснувся до нього, хоч і зайве це було. Та одначе… Ні, не один вогник. Один яскравіший, два слабші. Трикутником. А трохи далі — ще два. Щось нагадує йому ця фігура. Щось таке, що бачив сто разів. Ну? Ну?

Він згадав. Він бачив це, далебі, не сто разів. Більше. Один яскравіший, два слабші, а далі — ще два. Навігаційні вогні, його власні навігаційні вогні. Око вже вгадувало і обриси корабля — обриси «Одіссея». Валгус звів брови і випнув нижню губу.

Що ж це значить? Він, Валгус, сидить у бібліотеці корабля і бачить його збоку. Не його, звичайно, — відображення. Пілот, що летить над Землею, може бачити тінь свого літака на хмарах або на поверхні планети. У повітрі можуть виникати марева, серед них і відображення. А тут, у чистісінькій порожнечі?

Ось воно, відкриття, Валгусе. А ти журився… До такого не докумекався б навіть Туманність Дор. Не кажучи про фантастів, що, як відомо всім, хто читає газети, нездатні взагалі нічого придумати. Газети доходять такого висновку щоразу, коли збувається те, про що фантасти кинули писати вже сто років тому. Ну, це їхня справа… Але ось таке відображення? У чому ж відображується Одіссей»? Ану лишень помізкуй…

А це ж «Одіссей». сумніву нема. Як прекрасно! Адже досі ні разу не доводилося побачити свій корабель збоку в польоті. Це бачили інші, і в них перехоплювало дух і наверталися сльози, коли «Одіссей» брав розгін, і гіазовий корабель або Великий Космостарт танули в минулому. Та для самого Валгуса в ці хвилини існувало тільки прискорення, перевантаження і шалений танок індикаторів і грілок. А ось зараз…

Тобі поталанило, Валгусе, дуже поталанило. Вже не кажучи про те, що це — відкриття вищого класу, це просто гарно. Швидке, витягнуте тіло корабля, що рветься все далі й далі до далеких зір. Який великий здається звідси захисний екран… Ось маленький пухир житлової групи, наїжачений антенами генераторів ТД. А далі — довга труба коридора, потовщення групи двигунів і на розлогих фермах — додаткові. Строго, красиво, доцільно — так, що навіть ці додаткові двигуни не псують вигляду корабля, не роблять його важким або незграбним. Хоч їх аж п'ять, цих двигунів…

«Чотири, Валгусе, чотири, — підказав здоровий глузд, — звідки п'ять, коли їх лише чотири?»

Валгус ще раз полічив. Що за чортівня… До п'яти ж порахувати неважко, а тут таки справді — лише чотири додаткові двигуни на чотирьох фермах, а не п'ять на п'ятьох! Отже?..

Отже, це не «Одіссей». Тільки й того. Це інший корабель. Іде паралельним курсом. Га? Звідкіль тут корабель?

Валгус дихав хрипко, мов надміру перетрудився. Громовідвід і блискавиці! Безсмертні боги, заступники галактичних йолопів! Вакуум-голови, великі роззяви світобудови! Він же міг розпочати найнебезпечніший експеримент, а тут — ось, нате вам — розгулюють собі кораблі з гультяями на борту. Пруться, безголові, в статистику нещасних випадків. Просто-таки рвуться. Ні, їхній командир зробить дуже розумно, коли постарається не зустрічатися з Валгусом на Землі. Втім, нащо чекати зустрічі, коли й тепер можна вийти на зв'язок з цим адміралом тюхтіїв і сказати дещо про людей, котрі плутають командирське крісло з дитячим горщечком…

Виливаючи на голови роззяв усе нові прокльони, — а їх немало назбиралося за час польоту, просто ні на кого було їх вилити, — Валгус подався до дверей. Він уже причинив їх за собою, коли в бібліотеці — як йому здалося — щось неголосно клацнуло. Валгус поспішав, барвисті словечка і вислови, багатоступінчасті, мов давні кораблі, кишіли в мозку і просилися в ефір. Проте звичка найбільшої уваги надавати дрібницям, яка приросла, о Валгусової вдачі за довгі роки польотів, змусила його вернутися,