Владимир Михайлов - Глибокий мінус

— Ну от… Досі в природі вибухи завжди супроводжувались виділенням енергії. А наші експерименти, навпаки, дають її знищення. Всупереч усім законам. Зникає корабель і майже вся енергія з ним. Мізерний спалах — і більше нічого. Ти зрозумів?

— Ні, не зрозумів, — невиразно промовив Одіссей.

— Не тільки ти. А ось я мав зрозуміти, в чому річ. І перевірити. Власне, перевіряти доведеться тобі. Моя справа — просто офірувати тобою. У твої часи, Одіссею, закололи б биків. Часи змінились… — Валгус помовчав. — Так увімкнути твою пам'ять? Ні, спершу скажи, як справи.

— В мене все гаразд, — відрубав Одіссей. — Всі механізми і пристрої працюють нормально.

— Програма зрозуміла?

— За командою шукати найвільніший від речовини напрямок. Лягти на курс. Надати швидкості. В момент «Т» увімкнути генератори. Вивільнити енергію у вигляді скерованого випромінювання. За півгодини зняти прискорення і чекати команди.

Одіссей замовк. Запала тиша. Тільки неквапливо клацав індикатор нагромаджувача: цок… цок… цок… Валгус пройшовся по рубці, пружно відштовхуючись від підлоги. Пілот замислено дивився поперед себе, обхопивши пальцями підборіддя.

— Що може бути ясніше за цю програму… Отож ми з тобою, недосконалий мій супутнику, маємо…

Та навіть пояснити, що саме мали вони зробити, було, очевидячки, досить важко, і Валгус не став продовжувати. Ще кілька хвилин він кружляв просторим приміщенням, так само стискаючи пальцями підборіддя. Потім зупинився, повільно похитуючись на підборах. — І ти вибухнеш або ж полетиш туди. У надпростір. В останньому експерименті розвіявся в пил «Арго». Чи, може, все-таки полетів? Першу частину програми він виконав точно, але другу… Так чи інакше, назад він не вернувся… Чудовий корабель — «Арго». Хіба що мав додаткових чотири двигуни, а ти п'ять… Не вернувся. Гаразд — увімкну тобі пам'ять. Удосконалюйся, пізнавай незбагненне. Можливо, хоч тоді почнеш ти розмовляти по-людському. Бо інакше не зваримо ми з тобою каші… До речі, що сьогодні на обід? — Меню чотири, — сказав Одіссей.

— Хоч поїм досхочу, — пробурчав Валгус. — Невинні радощі буття… Так ти кажеш, пам'ять? Хай так… Ти знав, що просити. Та однаково тобі доведеться йти на прорив… Кораблі не вертаються, в цьому вся історія. А потім теліпатися в шлюпці й чекати, доки тебе підберуть — невесела перспектива. Що я, перевізник? І взагалі, варт тільки про це подумати, як одразу хочеться вірити, що маєш безсмертну душу, якій не страшні вибухи. Хай пам'ять, гаразд…

Валгус неквапливо йшов коридором. Він навмисне обрав найдовший шлях до бібліотеки, де треба було ввімкнути фундаментальну пам'ять. Валгус любив ходити коридором. Довга труба кликала прискорити ходу, але Валгус стримував себе, щоб відчувати приємність, яку давала хода.

Спершу він ішов своїм звичайним кроком, легким і пружним. Потім закрокував ширше, ледь похитуючись. Скільки сходив отаким кроком земними дорогами, лісовими стежками, боже ж ти мій, і коли тільки встиг усе? А коли ще доведеться?.. Ця думка була не до вподоби Валгусу, і він змінив крок на спортивний. Ніби був тут не коридор, а доріжка стадіону, і він ще десь на середніх курсах Зоряного, і все, що вже минулося, ще тільки малося бути. Третій курс. Стривай.

Він знову змінив ходу. Пішов повільно, як ходять, коли не мають ані найменшого бажання поспішати… Звичайно так ходять не наодинці, і Валгус навіть зиркнув праворуч. Ні, друже мій, не дивися праворуч, там нема нікого. Дивися краще вліво, це корисніше. Уздовж лівої стіни стояли прилади. Відкидаючи кришки кожухів, Валгус поглядом перевіряв готовність магнітографів, астроспектровізорів, стереокамер, експрес-реакторів і всього іншого, що придумало хитромудре людство і що тепер терпляче чекало, щоб не пропустити миті, коли буде проломлено стінку трьох вимірів і корабель пірне у невідомий і незрозумілий надпростір.

А пірне ж без тебе. Завжди всі вважають за краще обійтись без тебе. Такий уже в тебе характер. А хто винен? Ну, гаразд, ти — бродяга. Не зовсім свій на Землі. Таких, як ти, породила епоха. Ми — неминучі витрати доби; час не завжди ласкавий до окремих людей. Ми — бродяги, випробовувачі й експериментатори, ми літаємо самотою, наодинці із Всесвітом і власними думками, і, далебі, не звикаємо тут до гарних манер, не вчимося миритися з чужими вадами. Таке наше життя. Лічені рейси — і життя нема; рейси розтягуються на роки, і кому яке діло до того, що слів у тебе зосталося ще на цілі десятиліття? Тут можна поговорити тільки з Одіссеєм, а це — нудно. І то він скоро пірне — і зникне.