Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

Разом зі мною текла й вода, що нагрілася від затопленого марсіанина, і я десь милю через туман не міг розрізнити берегів. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що тікали із Вейбриджа. Голліфорд, здавалося, зовсім спорожнів; над берегом горіло кілька будинків. Дивно було бачити, як серед білого дня під блакитним небом палало тихе покинуте місто, оповите димом та полум’ям, – ніколи ще у житті не бачив я пожежі без метушливої юрби. Трохи далі, на обмілині, димів і горів очерет, а хвиля полум’я котилася від нього далі на поле, де лежало сухе сіно.

Я був настільки знесилений після пережитого, а вода в річці була така гаряча, що довгий час я плив, поклавшись тільки на волю течії. Потім знову прокинувся страх, і я почав гребти руками. Сонце палило голу спину. Нарешті, коли за поворотом я побачив Волтонський міст, втома й лихоманка взяли гору над страхом. Я причалив до мідлсекського берега і ледь живий упав на густу траву. Була вже, мабуть, четверта чи п’ята година. Я трохи спочив, а тоді схопився на ноги й пройшов, мабуть, з півмилі, не зустрівши жодної душі; потім знову приліг у затінку під живоплотом. Пригадую, що дорогою я марив, щось промовляючи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, і я дуже шкодував, що не напився води з річки. Дивно, але я чомусь сердився на дружину: мене дратувало, що я не міг дістатися Лезерґеда.

Мабуть, я задрімав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священик. Пам’ятаю, що він сидів, задерши догори чисто виголене обличчя, і тупо дивився в бліді відблиски вогнів; рукави його сорочки були в сажі. Небо вкривали хмарки, прозорі й легкі, немов пір’їни, вони застигали в надвечірньому золоті літнього сонця.

Я підвівся і сів. Мій рух привернув його увагу, і він поглянув на мене.

– Чи нема у вас води? – запитав я.

Він похитав головою.

– Уже цілу годину ви просите води, – сказав він.

Десь хвилину ми мовчки дивилися один на одного. Напевно, мій вигляд здавався йому чудним: я був напівголий, мокрі штани та шкарпетки були всім моїм одягом, тіло було попечене, лице і спина почорніли від диму. Його ж обличчя було мляве, спокійне, майже біле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великі блакитні очі втупилися у далечінь. Говорив він, наче рубав, і постійно поглядав кудись убік.

– Що діється? – промовив він. – Що все це означає?

Я тільки глянув на нього й нічого не відповів.

Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:

– Як це сталося? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я прогулятися, а тут нагло – вогонь, землетрус, смерть! Содом і гоморра! Вся наша праця пішла за вітром, уся праця… І хто вони такі, ті марсіани?

– А хто такі ми? – насилу промимрив я.

Він обхопив коліна руками і знову повернувся до мене. Якийсь час він мовчки дивився в моє обличяч.

– Я ходив по дорозі, щоб освіжити голову, – повторив він. – І раптом – вогонь, землетрус, смерть!

Він замовк; підборіддя його мало не торкалося кілець.

Потім він знову заговорив, розмахуючи руками:

– Уся праця… всі недільні школи… В чому наша провина? В чому провина Вейбриджа? Все зникло, все зруйновано… Церква! Ми відбудували її тільки три роки тому… І от вона стерта з лиця землі! За що?

Він знову помовчав і заговорив, неначе божевільний:

– Дим від цього пожарища вічно підноситиметься до неба!

Його очі блиснули, пальцем він вказував на Вейбридж.

Я здогадувався, що він душевнохворий. Трагедія, яку йому довелося побачити, спричинила його божевілля.

– Далеко звідси до Санбері? – спитав я.

– Що ж робити? – промовив він. – Невже ці страховиська всюди? Невже земля в їхній владі?

– Далеко звідси до Санбері? – повторив я запитання.

– Тільки сьогодні я служив обідню…

– Обставини змінилися, – спокійно відповів я. – Не впадайте у відчай. Ще є надія.

– Надія!

– Так, надія, попри весь цей жах!

Я виклав йому свою думку щодо нашого теперішнього становища. Спершу він слухав з цікавістю, але потім збайдужів і відвернувся.

– Це початок кінця, – урвав він мене. – Це кінець. Це Страшний суд. Люди молитимуть гори і скелі впасти на них…

Його слова підтвердили мою здогадку. Зібравшись на думці, я підвівся і поклав руку йому на плече.

– Ви ж чоловік, – сказав я. – Ви просто втратили голову. Віра перевіряється тим, як вона може встояти перед нещастям. Подумайте, скільки разів в історії людства бували землетруси, потопи, війни і виверження вулканів. Чому Бог повинен був зробити виняток для Вейбриджа? Бог не страховий агент.