Герберт Уэллс - Війна світів. Невидимець [збірник]

У повітрі стояв хаос: пронизливий гул марсіан, гуркіт будинків, що валилися в огні, тріск охоплених полум’ям дерев, хлівів, парканів, гудіння й свист страшної вогненної стихії.

Густий чорний дим підіймався в повітря й мішався з парою, що валувала над рікою. Тепловий промінь ковзав по Вейбриджу туди й сюди, і кожен його дотик викликав білі спалахи, після яких починався вогненно-димовий танець. Ближчі, ще не ушкоджені будинки, примарні, бліді й похмурі, стояли повиті парою, чекаючи на свою долю, а за ними шаленів огонь.

Мабуть, із хвилину стояв я по груди в воді, гарячій, майже як окріп. Я розгубився і втратив надію на порятунок. Крізь стовпи пари я бачив, як люди, що були також у річці, вибиралися на берег, чіпляючись за очерет, – наче жабенята, що тікають поміж травою, коли підходить людина. Інші панічно бігали берегом.

Спалахи теплового променя раптом ковзнули в мій бій. Від його дотику будинки розсипалися й падали, пройняті вогнем, гули охоплені полум’ям дерева. Метнувшися по стежці, що йшла від берега, промінь знищив людей, а потім наблизився до води, ярдів за п’ятдесят від мене.

Він перекинувся на другий берег, у бік Шеппертона, і там, де він проходив, вода збурювалася хвилями гарячої пари. Я повернув до берега.

Ще мить, і мене накрила величезна хвиля, гаряча, немов окріп. Я закричав і, ошпарений, напівсліпий, волаючи від нестерпного болю, кинувся до берега. Якби я послизнувся, то неминуче загинув би. Я безсило впав на широкій мілині на очах у марсіан, там, де Вей зливається з Темзою.

Я вже нічого не чекав, крім смерті.

Немов крізь туман пригадую, як нога марсіанина ступила ярдів за двадцять від моєї голови, глибоко вгрузнула і піднялася, розтрушуючи рінь далеко навкруги. Потім – довгий час гнітючого чекання, і я побачив, як четверо марсіан несуть кудись свого пошматованого товариша. Їхні кроки, спочатку добре чутні, поволі завмирали у димах, по той бік річки, серед широких лук. І тільки тоді я став дуже повільно усвідомлювати, що дивом уник смерті.

Відчувши несподівану силу земної зброї, марсіани відступили до початкових позицій на Горсельському вигоні. Вони квапилися перенести рештки свого пошматованого товариша і тому зовсім не зважали на таких нікчем, як я. Якби вони залишили свого товариша й рушили далі, то, крім кількох батарей дванадцятифунтових гармат, до самого Лондона не зустріли б опору і, звичайно, досягли б столиці раніше, ніж туди дійшла б звістка про їх наближення. Напад був несподіваний, жахливий і нищівний, як землетрус, що сто років тому зруйнував Лісабон.

Проте марсіани не квапилися. Через кожні двадцять чотири години з космічного простору циліндр за циліндром їм надходила допомога. А тим часом командування війська й флоту, усвідомивши страшну силу нападника, почало гарячково готуватися до оборони. Щохвилини на позиції прибували нові й нові гармати. Уже ввечері неділі в кожному гайку, в кожній приміській дачі на схилах горбів під Кінгстоном і Річмондом чорніли націлені жерла замаскованих гармат. А то тут, то там по обгорілих спустошених полях навколо табору на горсельському вигоні, по спустошених селах, між купами чорних обвуглених недогарків сосняка – підкрадалися сміливці з геліографами, маючи завдання повідомляти артилерію про наближення марсіан. Але марсіани відчули силу нашої артилерії і небезпеку в наближенні людей – всякого, хто тепер насмілився би наблизитись до циліндра, спіткала б смерть.

Очевидно, марсіани витратили післяполудневий час на перенесення всього необхідного з другого й третього циліндрів (згодом я дізнався, що другий упав на гольфовому майданчику під Едлстоном, третій – поблизу Пірфорда) до ями на Горсельському вигоні. Після цього один марсіанин став на варті серед почорнілого вересу й зруйнованих будинків, а решта залишили бойові машини і спустилися до ями. До пізньої ночі вони завзято працювали, і над ямою здіймалися стовпи густого зеленого диму, який було видно з пагорбів Мерроу і навіть, як розповідали, із Бенстеда й Епсома.

Марсіани позаду мене готувалися до нового наступу, а переді мною люди збирали сили для відсічі. Я з невимовними труднощами крізь огонь і дим пробивався із Вейбриджа в Лондон.

Помітивши порожній човен, який несла течія, я скинув з себе мало не весь змоклий одяг, підплив до нього і на човні вибрався зі страшного пекла. У човні весел не було, але я гріб просто руками, наскільки то було можливо, якщо руки ошпарені. Так повільно плив я за течією в напрямі Голіфорда й Волтона, щоразу, з цілком зрозумілих причин, озираючись назад. Я тримався річки, бо у воді найкраще було рятуватися, якби велетні поновили наступ.