Юрій Сафронов - Онуки наших онуків

Я зрозумів, що він сказав: «Прощавайте!» З горлянок людей, які стояли навколішки, вихопився відчайдушний рев. Одночасно я відчув у душі незрозумілу розпуку. Один із велетнів зробив кілька кроків уперед, скинув із своєї голови кільце з двома фіолетовими стрижнями, поклав на землю, відступив на крок і сказав:

— Ійрго-енес-в’я-полуно-шерпні-дхаа. Ролго-дхаа-кесл.

Якимсь чином у моїй свідомості мимоволі з’явився переклад цієї фрази: «Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас. Бережіть оце!»

Потім він підхопив із землі попід пахви кремезного вождя племені, підняв його дужими руками і щось прошепотів на вухо, вказуючи очима на загадкове кільце. Опустивши на землю вождя, який тремтів від страху, велетень знову підняв руки догори і разом із своїм товаришем повільно позадкував, не спускаючи з первісних людей пильних блакитних очей. Так, задкуючи, обидва вони відійшли метрів на чотириста, далі повернулися спинами, широкими стрибками побігли до великого довгастого предмета, що лежав далеко в долині, і сховалися в ньому. В томливому мовчанні минула хвилина, друга, потім з одного кінця довгастого предмета вирвався сліпучий білий струмінь світла, який ударив у стрімку скелю, що стояла навпроти. Довгастий предмет злетів у повітря, описав у небі велику спіральну криву і зник з очей.

Первісні люди посхоплювалися з землі. Вони тужно кричали, немов оплакували безповоротну втрату. Деякі з них гострими нігтями дряпали до крові собі обличчя. Знову почулась тиха дзвінка мелодія. Поволі натовп первісних людей, що ридали від горя, розтанув перед очима, а потім зник. У білому тумані, який знову огортав мене з усіх боків, я на кілька секунд побачив темну ділянку неба з зірками, що сяяли на ньому. Недалеко від однієї зірки було видно загадкове кільце з двома стрижнями. Картина зоряного неба зникла так само несподівано, як і з’явилась. Я спам’ятався і подивився навкруги.

Поряд були Олена Миколаївна, Джемс Конт, Чжу Фан-ші та Інагос. Вони так само невтямно, як і я, озирались довкола. Перед нами лежало сріблясте кільце з двома стрижнями по боках.

— Чортівня яка! — вигукнув Інагос. — Ви що-небудь бачили, чи це тільки мені одному примарилось?

Виявилося, кожен з нас спостерігав одну й ту саму сцену прощання велетнів з первісними людьми і розумів усе, про що вони говорили між собою.

— Цікаво, що ж тут сталося? — спитала Олена Миколаївна? — і допитливо подивилась на нас.

Усі мовчали, не знаючи, що відповісти.

— Там, де світить оранжеве сонце, ваші нащадки знайдуть нас… — задумливо повторив Джемс Конт. — Що це могло означати?

— Еге ж, цього горішка зразу не розгризеш, — озвався Інагос. — Цікаво те, що якась таємнича сила, яка ховається в цьому кільці, викликала в уяві різних людей одну й ту саму сцену. Більше того, вона в якийсь незбагненний спосіб навіяла нашій свідомості зміст тих слів, що ними обмінювались велетні і первісні люди.

— Що ж це за сила? — спитав Чжу Фан-ші.

— Мені здається, — сказала Олена Миколаївна, — що в цьому кільці закладено невідому нам, але дуже досконалу систему пам’яті, котра відтворила перед нами події, які відбулись багато тисячоліть тому на Землі.

— То ви вважаєте, оте все, що ми зараз бачили, таки було насправді? — здивувався я.

— Так, я гадаю, колись, ще до обледеніння Антарктиди, на Землю з іншого світу прилітали білі гіганти й лишили тут своє кільце, можливо, сподіваючись, що нащадки цих дикунів розгадають загадку.

— Це скидається на міф, — похитав головою Джемс Конт.

— Чому? — палко заперечив йому Інагос. — А по-моєму, якщо відмовитись від припущення Олени Миколаївни, то тоді цьому явищу взагалі не можна дати ніякого наукового пояснення. Подумайте самі. Ми знайшли кільце, яке, без сумніву, довгий час перебувало під шаром криги і грязюки. Хто його міг зробити? Дикі люди кам’яного віку? Звичайно, ні. Наші сучасники? Ні. Ми не спроможні створити таку досконалу систему пам’яті.

— Взагалі-то щось схоже я бачила рік тому у Ванкувері, в Канаді, — сказала Олена Миколаївна. — Там один професор розробляв систему електронної пам’яті. Суті своїх робіт він детально не викладав, але я знала, що їхня лабораторія має справу зі струмами різних частот, від найнижчих до найвищих. Одного разу під час досліду він сам і всі його співробітники раптом поринули у глибокий сон. Спали вони весь день до вечора і прокинулись тільки тому, що у всьому інституті наприкінці робочого дня вимкнули електрику, як це роблять у багатьох установах. Згодом їм пощастило з’ясувати, що їхній сон викликала певна комбінація електромагнітних випромінювань різної частоти, з якими вони в ту хвилину провадили експеримент. Цікаво, що ця комбінація електромагнітних коливань різних частот не лише приспала людей, а й викликала певні сновидіння: під час сну всі вони бачили химерні видіння — в’юнкі різнобарвні смуги, яскраві кулі і блукаючі цятки. Багато хто казав, ніби рух цих яскравих предметів асоціювався в них із тихою мелодійною музикою. Характерно, що ніхто із співробітників не бачив якогось доладного сну. Це говорить про те, що за допомогою електромагнітних коливань можна змусити людину бачити певні сновидіння. От я й гадаю: можливо, оце загадкове кільце є дуже досконалою схемою електронної пам’яті, шляхи для створення якої ще тільки намацують наші сучасники.