Юрій Сафронов - Онуки наших онуків

Багато геологів і географів досліджувало цю територію. На ній оголились високі гори, всипані велетенськими валунами, згладженими у свій час кригою, і глибокі, виповнені водою долини. Де-не-де у вибалках збереглися залишки стародавнього доісторичного ґрунту, який надзвичайно зацікавив учених-ґрунтознавців. Весь антарктичний ландшафт був пустельний. Ніде не було ні кущика, ні травинки, ні деревця. І все ж стародавнє життя, що раптово зникло, відчувалося скрізь серед цього одноманітного пейзажу. В ґрунті знаходили роздушені кригою кістки вимерлих тварин, пір’я птахів, рештки первісних людей та їхнє примітивне кам’яне знаряддя праці. Подекуди було знайдено добре збережені, напівзасипані трупи мамонтів, шаблезубих тигрів, велетенських носорогів, диких коней, бізонів і жираф. Їхня смерть, як і смерть доісторичних тварин Північної півкулі, настала, скоріше за все, раптово, внаслідок якоїсь загадкової катастрофи, що змінила обличчя Землі. Було над чим поміркувати вченим.

Одного разу, коли наша група провадила в районі велетенської лійки звичайні замірювання світлового потоку мікросонця, до нас із шаленою швидкістю підлетів на орнітоптері палеонтолог Інагос. Ми помітили, що палеонтолог дуже збуджений: він вимахував руками і, забувши, що в нього є портативний радіопередавач, щось голосно кричав нам. Цей ентузіаст свого діла невтомно подорожував по Антарктиді, робив одну знахідку за іншою. Це він знайшов того величезного добре збереженого замерзлого носорога з двома гігантськими рогами на носі, — його одразу ж відвезли в Зоологічний музей Всесвітньої Академії наук і зберігають тепер у замороженому вигляді.

— Знову щось знайшов, — мовив Чжу Фан-ші, відслоняючись від приладу. — Везе ж людині! Ось ми ще нічого не знайшли, крім скелета вимерлої риби, а він просто чарівник якийсь.

— В нього особливий нюх на знахідки, — посміхнулась Олена Миколаївна, — я давно казала про це. Природне обдарування. Я не здивуюсь, коли під кригою він знайде нашу ще не випущену книгу про мікросонце.

Інагос швидко спустився до нас на майданчик, всіяний великими валунами.

— Летімо зі мною! Швидше!

— Ну, ясно! Знайшов! Ви хоч до пуття поясніть, що знайшли? — попрохала Олена Миколаївна.

— Ще й сам не знаю. Ви допоможете розібратись. Там чари якісь. Я просто не можу повірити власним очам.

— Облиште, Інагосе, нам не до чарів. Ми провадимо замірювання, і в нас нема часу.

— Кидайте свої заміри, зробите потім. Летімо!

— Таким збудженим ми вас не бачили навіть тоді, як ви знайшли свого знаменитого носорога, — посміхнувся Джемс Конт. Невже ви розшукали ще одного?

— Самі ви носорог, — сердито буркнув палеонтолог. — Вам діло кажуть, а ви… Те, що я знайшов, узагалі не відоме науці. Коли не хочете летіти, нарікайте потім на себе, я гукну ще когось.

— Давайте полетимо, — попросив Чжу Фан-ші. — Мабуть, там справді щось цікаве.

Кинувши прилади, ми піднялись у повітря і швидко помчали слідом за Інагосом.

— Знаєте що, — сказала Олена Миколаївна, — давайте спробуємо самі виявити те, що він знайшов. Не тільки ж йому відшукувати!

Під нами був усе той же пустельний антарктичний пейзаж — згладжені льодовиками схили гір із смужками криги, що позалишалась по глибоких ущелинах, скелі з глибокими шрамами від льоду, малі й великі озера, гарячі струмені гейзерів, які здіймались високо над землею, і гірські хребти з шапками снігів, що так і не розтанули на високих вершинах.

Всю дорогу ми летіли мовчки, пильно поглядаючи вниз. Кожному хотілось відкрити знахідку Інагоса. Та ніхто нічого не знаходив. Раптом Чжу Фан-ші крикнув:

— Бачу!

— Що? — почулось одразу декілька голосів.

— Он те озеро!

— Що ж у ньому незвичайного?

— А нічого…

— Так чого ж ви кричите?

— Просто так, — лукаво сказав Чжу Фан-ші. — Досада взяла…

Усі зареготали.

— Та годі вам, — підганяв нас Інагос. — Летімо швидше. Я вам трохи підкажу. Подивіться он на те каміння.

Там, куди він показував рукою, не було нічого, крім великих гладко обтесаних кригою валунів, яких так багато лежало навкруги.

— Ну, бачите що-небудь? — Ні…

Інагос досадливо махнув рукою і спустився до високої скелі. Ми подались за ним.

У глибокій ніші під навислою скелею лежало, вкрите віковим брудом, велике овальне кільце. В кількох місцях, де грязюка повідпадала від нього, кільце тьмяно поблискувало сріблястим кольором. Діаметр кільця становив близько метра. У передній частині його було добре помітне потовщення, мов у персня в тому місці, куди вставляють коштовний камінь. Обабіч цього потовщення відходило два досить довгі загострені до кінців, стрижні. В середній частині, на потовщенні, кільце вже було очищене від бруду. Тут виднілась гладенька заглибина еліптичної форми з добре відполірованою поверхнею. Заглибину облямовував складний, мудруватий малюнок, що зображував, очевидно, листя якоїсь рослини. Під малюнком тягся довгий ланцюжок незрозумілих знаків — поєднання перетнутих між собою рисочок, заплутаних зиґзаґів і хвилястих ліній.