Юрій Сафронов - Онуки наших онуків

Ми не витерпіли і стали зчищати бруд з кільця, намагаючись роздивитись його поверхню.

— Обережніше, — попрохав Інагос. — Чжу, що вам нагадують оці знаки?

— Арабські письмена, — відповів Чжу, — але і то заледве.

— Як воно потрапило сюди? — дивувалась Олена Миколаївна. — Адже зовсім неможливо припустити, що таке кільце могли зробити люди кам’яного віку. Тим паче, що метал, з якого виготовлене кільце, теж мені не відомий.

— Я гадаю, це не метал, — заперечив їй Джемс Конт, — швидше це нагадує пластмасу.

— Що ви хочете робити з ним, Інагосе?

— В мене до вас прохання. Передусім допоможіть мені обережно змити грязюку з кільця. Його треба негайно, зараз же сфотографувати у всіх деталях, кожний ієрогліф!

— Навіщо так поспішати? — здивувалась Олена Миколаївна.

Інагос дуже серйозно подивився на неї і спокійно відповів:

— Яких тільки прикрощів не траплялося з науковими знахідками! Давайте краще зараз же сфотографуємо його.

До найближчого озера було зовсім недалеко. Ми злітали туди, понабирали в гумові відра води і почали помалу лити на загадкове кільце. Інагос обережно стирав грязюку, Він старанно промивав кожен нововідкритий знак, а їх з’являлось усе більше й більше. Стародавні написи зовсім не постраждали від часу. Вони були чіткі і глибокі. Одяг на Інагосі зовсім промок, а він усе тер і тер кільце. Нарешті його відмили до блиску. Тепер Інагос обхопив вогкою ганчіркою стрижень, що виступав з правого боку кільця, і стер з нього бруд. На наш подив, стрижень, очищений від грязюки, виявився темно-фіолетового кольору. Яскравою смужкою, розтягнутою вздовж його осі, відбивалось мікросонце. Інагос провів ганчіркою по лівому стрижню, стиснувши його рукою. Зненацька щось тихо, ледве чутно клацнуло, услід за чим почулось рівне, монотонне гудіння, що йшло, здавалось, від усього кільця.

Інагос відсмикнув руку від стрижня.

— Що це? Фотографуйте його мерщій! Налякані, ми позадкували. Чжу Фан-ші швидко зробив декілька знімків і теж відскочив назад.

— Тікаймо! — крикнув він. — Швидше он за той валун!

Але втекти нам уже не вдалося.

В центрі кільця, там, де була еліптична западина, з’явилась якась каламутна біла пляма. Вона швидко, наче виповзлий з кільця туман, окутувала нас з усіх боків. Кільце поступово зникло з очей. Перед нами з’явились неясні обриси якихось невиразних предметів, що від них ми, мов загіпнотизовані, вже не могли одвести очей. Мене опанувало незрозуміле гнітюче почуття неспокою і близького лиха. Думки змішувались у голові. Почулась тиха дзвінка мелодія. Туман прояснився, з’явились обриси високих гір, густо вкритих зеленою рослинністю.

Я побачив, що стою на рівному майданчику. Переді мною двоє незвичайно високих людей, дивної, майже пірамідальної статури. Грубезні, дужі ноги з величезними розплющеними ступнями мовби через силу тримають цих чотириметрових гігантів. Тіло їхнє щільно окутане прозорою жовтуватою тканиною. Голі, безволосі черепи увінчані кільцями з двома фіолетовими стрижнями. Великі, вузько посаджені голубі очі велетнів дивляться на мене з білих, мов крейда, лиць, пильно, не кліпаючи, і в тих очах лагідна поблажливість.

Тільки тепер я помітив навколо себе натовп чорних, зовсім голих людей, маленьких на зріст, кремезних, оброслих брунатним волоссям. Їхні невеликі налякані очі дивляться на велетнів з-під низько навислих брів з непередаваним страхом і надією. Коротка шия і скошене назад підборіддя надавали їм схожості із мавпами.

Та ось велетні підняли руки догори, і весь натовп первісних людей упав навколішки, відкинувши свої палиці і кам’яні сокири.

Я раптом відчув, що якась невідома сила, могутня й незборима, ніби чари, заполоняє мій розум, змушуючи покірно й тупо виконувати її веління.

Мабуть, ніхто з учених не міг би похизуватися тим, що він розуміє недосконалу мову первісних людей. А я, перебуваючи в цьому дивному стані, розумів. Я не зміг би достотно передати зміст цього дивного ревіння, але загальна суть його була та, що первісні люди, впавши навколішки, прохали велетнів не покидати їх, благали лишитись і, як і раніше, допомагати їм на полюванні та в рибальстві. Плем’я первісних людей обіцяло велетням віддати їм найкращих своїх дівчат і добути улюбленого чорного каменю стільки, скільки ті забажають. В екстазі вони з силою били чолом об землю і благально заломлювали руки.

На білих обличчях велетнів з’явилась поблажлива усмішка.

— Чезонкл… — тихо промовив один із них, мабуть старший, і заперечливо похитав головою.