Володимир Савченко: Привид часу

— А чому їм бути несправними? Це ж кристали.

— Ти все-таки перевір. Напівпровідники, вони іноді…

— Добре. — Стефан попрямував до дверей.

— Зачекай! — гукнув Корнєв. — Ходімо разом.

У стометровому коридорі, який вів мимо рубки управління до носової обсерваторії, теж лунали звуки фортепіано і оркестру. Тут було прохолодно, як завжди, коли не працювали двигуни. Корнєв і Март пройшли повз оранжерею — там пишно цвіли троянди і півонії, зеленіли овочеві грядки, вишикувалися виведені спеціально для пасажирських планетольотів карликові яблуні та апельсинові дерева. Поминули овальні двері кают, люки харчових холодильників, укриті інеєм двері відсіку з установкою «Засинання-пробудження» — від них віяв колючий холод. Проходячи мимо, Корнєв подумав, що через 36 годин вони з Стефаном повернуть до життя двох астронавтів, а самі залізуть у контейнери і на три місяці перетворяться в куски льоду. Та й час — вони вже втомилися від одноманітності шляху.

Вигнуті стіни коридору були розмальовані від підлоги до трапа, який правив за стелю — по ньому рухалися, коли зореліт збільшував швидкість і прискорення змінювало звичне уявлення про «верх» і «низ». І чого тільки тут не було! Захід сонця над темно-синім морем, криваво-червоне сонце розлилося рікою між примарними хмарами… Голубий вітер притискує до жовтого піску якісь химерні рослини, зриває і несе яскраво-червоні пелюстки квітів… Зелені поля обабіч гудронової дороги, що губиться десь біля обрію, а на цій дорозі — маленький мотоцикліст… Усе намальовано розгонисто і яскраво: пілот Антон Летьє не любить змішувати фарби.

«Чого це ти все Землю та Землю малюєш? — спитав його одного разу Корнєв. — Малював би з натури».

«От повернемося на Землю, тоді малюватиму зорі», — всміхнувся Тоні.

— Незабаром йому ніде буде малювати, — зауважив Март.

— Нічого. Зафарбує і почне знову.

Март відчинив масивні двері в кінці коридора і, здавалося, ступив у зоряний простір, що шалено крутився. Корнєв, який ішов слідом, хоча й знав, що прозора півсфера обсерваторії міцна, мов броня, з інстинктивним острахом ступив на сходинки, що вели ніби в безодню. Тут теж було холодно: пустота висмоктувала тепло крізь півсферу.

— Ввімкнути освітлення? — спитав Март.

— Ні, нехай очі звикають, — відповів капітан.

Вони навпомацки знайшли сидіння, закріпилися в них ременями.

Капітан увімкнув протиобертання обсерваторії.

Зорі уповільнили запаморочливий біг. Виникло нудотне відчуття стрімкого падіння — перехід у невагомість. Корнєв відчував, що вкривається липким потом, у роті зібралося багато слини. Над силу всміхнувся: на чому тільки не літав, але так і не пощастило побороти в собі приступи морської хвороби.

За прозорою півсферою найяскравіше палахкотів Альдебаран. Через величезну швидкість корабля він здавався не жовто-червоним, як із Землі, а блакитним.

— Бачиш, який він став яскравий. — Стефан вказав рукою на зорю. — Одразу відчувається, що до Альдебарана вже не 12 парсеків, а вісім. А наша Г-1920 — навпаки…

Через кілька хвилин очі звикли до темряви, і тепер у світлі зірок можна було не тільки розрізнити контури багатооб’єктивного телескопа, схожого на дерево з обрубаними гілками, але й шкали приладів, рисочки поділок на мікрометричних конусах. Хворобливий перехід до невагомості закінчився, астронавти ніби занурились у спокійну, невідчутно легку воду. Конструктор щось пошукав у шухляді стола, вибрав найчутливіший фотоелемент і почав перевіряти його за стандартною світловою точкою.

Корнєв нахилився над окуляром. Розсип зірок у колі телескопа став густіший. Капітан одразу відшукав біля перехрестя окуляра неяскраву зірочку. Величезна швидкість зорельота перетворила її з оранжевої на біло-голубу. «У чому ж справа? Погано, що ми не стежили за нею постійно, а тільки наглядали час од часу. Звичайна психологія мандрівників: для чого спостерігати те, на що досхочу надивишся зблизька? Астрономи знали цю зорю біль ше ста років, і ніхто не помітив у неї коливання яскравості. У чому ж справа?»

Стефан приладив фотоелемент до спектроскопічної приставки телескопа, настроїв її.

— Подивись, Іване.

Корнєв побачив райдужні смуги спектра на екрані, стрілки приладів. Безперечно, яскравість зорі стала меншою, принаймні втричі. Це було так дивно, що капітан замішався. Прилади показують правильно, сумніву немає. Тоді як усе це пояснити? «Адже ми летимо до зорі, а не віддаляємось од неї! Такого не буває: зоря, яка однаково світила тисячі, та що там тисячі, мільйони років, раптом почала гаснути на очах! — Корнєв усе ще не міг цьому повірити.