Володимир Савченко - Привид часу

— Що з ним? — захвилювався Март.

Корнєв гмукнув, засукав рукави, занурив руки у воду і енергійно полоскотав пілота. Той одразу схопився і сів.

— А, це ти, Іване… Стривай, а чому — ти? Адже ми з Бруно чергуємо після Галинки і Марини?

Розхлюпуючи воду, він вискочив з контейнера, труснув головою, поправив мокре волосся. Потім пильно глянув на Корнєва і Марта.

— Що трапилося, хлопці? — швидко спитав. Замість відповіді Корнєв подав йому рушника.

— Іди одягнися. Зберемося через тридцять хвилин у відсіку управління.

Тіло Марини Плашек просвічувалось крізь мутнуватий шар льоду, ніби у напівтемряві. Зараз вона розплющить променисті сірі очі, збере у важкий вузол попелясте волосся і трохи ніякового всміхнеться. Іван поклав руку на контейнер — холод відчувався крізь азбестові рукавиці.

Жінки на кораблі… Марина, Галя. Обидві чудові, кожна по-своєму. Поряд з ними хотілося бути красивим, розумним, дотепним. Хотілося подобатися їм. Звичайно, за товариськістю, дружбою крилися й інші почуття. Але ніхто не намагався зблизитися. Кожен розумів, що це ускладнить життя на кораблі…

Правда, приховати свої почуття було легше, поки астронавти жили на зорельоті разом, весь час бачили одне одного. А коли почалися піврічні чергування по двоє, «нестійка лірична рівновага», як назвав її Бруно Аскер, могла порушитися, капітан корабля визначив: Марина і Галя чергуватимуть на одній зміні.

…Перший, кого побачила Марина після пробудження, був Корнєв. Вона всміхнулася радісно й здивовано: на щоках з’явилися чарівні ямочки. Потім дівчина помітила Стефана — куточки губів здригнулися, усмішка зникла.

Віджимаючи мокре волосся, Марина зауважила:

— Давно я не бачила вас такими неголеними, хлопчики. Щось трапилося, га?

Корнєв збентежено торкнувся рукою підборіддя і відсмикнув руку, вколовшись об щетину.

— І справді, не поголилися.

…Бруно Аскер навіть у льоду, здавалося, про щось міркував.

— Гладшає фізик. Якщо так піде далі, то його, либонь, більше не пощастить заморозити, — жартував Март.

Корнєв часто запитував себе: якби він, Іван Корнєв, спочатку страшенно нападав на проект зорельота-майстерні, а потім прийшов проситися до складу експедиції — прийняли б його? Нізащо. Поглузували б в обличчя. Він же людина звичайна. Іван це зрозумів давно і не засмучувався даремно. Правда, Корнєв зробив у житті чимало. Але все те не мало підкоряючого блиску таланту: він умів працювати, вмів боротися до останнього за те, що, на його думку, було потрібне і правильне. І тільки…

А от Бруно прийняли. Бруно Аскер! Цим сказано все.

Корнєв усміхнувся, пригадавши ювілей Аскера — тридцятиліття «плідної наукової діяльності». У призначений день біля входу до лабораторії (Аскер тоді працював у галузі ядерного синтезу) зібралися вчені, студенти, цікаві. Бруно вийшов з лабораторії у синьому, забрудненому графітом і маслом халаті майстра. Назустріч йому попрямував літній чоловік, тримаючи перед очима папірець з привітанням. Промовець урочисто прокашлявся… Але ювіляр пронизав усіх ущипливим поглядом і почав перший: «Любов до круглих дат властива людям, які погано лічать. До того ж я прихильник двійкової системи, а в ній число 30 — не кругле», — повернувся і пішов геть.

Прокинувшись, Аскер пирхнув, вхопився за борт контейнера і виплигнув.

— Починаємо хворіти на дзеркальну хворобу, фізику, — глузливо кинув йому Март.

Аскер здивовано втупився в нього, виймаючи із шафи одежу.

— Що це за хвороба? Щось я не чув про таку.

— Незабаром зможеш побачити свої волосаті ноги лише в дзеркалі, — пояснив конструктор.

— Гм! Дотепно, але… — Бруно легко нахилився і торкнувся долонями підлоги, — тільки й усього.

— Жарти жартами, а взагалі тобі не завадило б скинути кілограмів п’ять, — втрутився Корнєв. — Навіщо збільшувати кінцеву масу зорельота?

— Поки що мої п’ять кілограмів не становлять і мільйонної частки маси «Буревісника», — Бруно був у доброму настрої. — Коли треба буде, схудну… — Він вийняв з штанів сигарети, запалив і пішов одягатися.

«Уже треба», — мало не крикнув йому навздогін Корнєв.

Лишився останній контейнер. Іній на ньому відтанув, поки розморожували інші. Галина Крон лежала в кризі, заклавши за голову руки. Корнєв підсунув контейнер до площадки, коли у відсік увійшла Марина.

— Капітане, — рішуче звернулася вона до Корнєва, — я давно збиралася сказати тобі. Стефане, вийди, будь ласка. Ми зробимо все самі.