Володимир Савченко: Привид часу

— Так, — підтвердив той. — Що ж там далі?

— Далі… далі шум і кілька слів, яких не можна розібрати. Потім — «місцезнаходження…» Знову шум. «Г-1920…» Шум. «…маршруту такі…» Шум. «…яскравість зорі…» Шум. «…пропорційна квадрату відстані до неї». — Голова здивовано глянув на астронавтів. — Навіщо ви таке повідомляли?

— Яскравість зорі зменшується пропорційно квадрату відстані до неї! — сердито зауважила Марина. — Зменшується, розумієте?

— Зменшується?! — Остап Іскра вражено дивився на жінку. Притиснутий рукою до коліна аркушик паперу тріпотів на вітрі. — Та-ак… «Паралакс…» Знову шум. «…зменшується, повторюю…» Шум знову забив кілька фраз. «Зіткнулися з… у напрямку… бачимо… дослідити причини цього явища…» — Іскра зітхнув і віддав згорнутий аркуш Галині Крон. — Оце й усе. Потім почався такий шум, що розшифрувати далі слова не змогли навіть імовірносні електронно-обчислювальні машини [1] Обчислювальні прилади для розпізнання і переробки спотвореної інформації; визначають імовірність появи того чи іншого сигналу за сукупністю решти сигналів (Тут і далі пояснення автора). . Та коли врахувати, що радіограма пройшла чотири парсеки, то й це чудово!

Астронавти, нахилившись над аркушем, зачудовано розглядали його.

— Отже, вони все-таки пролетіли! — радісно вигукнула Марина Плашек. — У них все гаразд!

— А чому такий шум? Може, передавач? — Март запитливо подивився на Галину.

— Передавач був справний. Цілком справний! — впевнено промовила інженер-радист. — Просто, мабуть, дуже далеко залетіли. На межі чутності. Адже тут ефір заповнений радіопередачами…

— «…як доходить до нумізмата стертий п’ятак або як світло мертвих зірок доходить», — продекламував Стефан Март. — Ну, прийняли ви цю радіограму — і що далі? — звернувся він до Іскри.

— Ми… тобто не ми. Тоді, у 2078 році, я був у експедиції. Керівництво Комітету, судячи з протоколів, зайшло у безвихідь. По-перше, ви страшенно збільшили швидкість при своїх запасах пального. Крім того, витратили пальне на цю радіограму… Якщо врахувати, що взагалі до вашої експедиції ставилися скептично…

— Ну, звичайно! — Март кивнув головою.

— Словом, вирішили, що ваш «Буревісник» на шляху до Г-1920 зіткнувся з якимось тілом, був пошкоджений і що ви просите допомоги. Тоді й спорядили рятувальний зореліт-автомат…

— Так-так, — вигукнув Март, схопившись з крісла. — Рятувальний апарат! Людям же так далеко летіти не можна! — глузливо кинув він.

— Між іншим, такі автомати добре себе зарекомендували, — зауважив Іскра.

— Летить тепер ваш автомат, врізаючись у зорі.

— Скажіть, товаришу Іскра, — втрутилась у розмову Марина, — більше ніяких звісток не було з «Буревісника»?

— Ну, які можуть бути звістки, якщо корабель загинув невідомо де! Автомат ні на трасі, ні у гаданому районі його не знайшов… Простір — це простір! Не могли ж ми обшарити всю галактику… — Іскра хотів усміхнутись, але усмішки не вийшло. Відчував ніяковість, розмовляючи з астронавтами. Був старший і в той же час явно молодший од них. Як людина пізнішої епохи, Остап знав значно більше, ніж астронавти, — і разом з тим відчував себе малюком перед цими людьми, що стільки пережили…

— Простір — це простір… — повторила Марина. — І час — це час. Так?

— А ви хіба сумніваєтеся в цьому? — Іскра знизав плечима.

— Виходить, старий Бруно мав рацію, — задумливо вела далі жінка. — Є речі, які можна пізнати тільки там…

— Що саме? — спитав голова. — Може, ви розповісте?

— Так, розповімо. — Стефан Март вмостився зручніше в кріслі, глянув на всіх. — З вашого дозволу почну перший, бо саме того дня чергували я і Корнєв…

У механічному відсіку лунали чисті мелодійні звуки скрипок. У кожного астронавта були свої улюблені композитори, свої вибрані записи. Іван Корнєв любив Третій концерт Бетховена для фортепіано з оркестром і часто його програвав. Під цю музику добре працювалося й думалось. Вступ скрипок в темпі уповільненого маршу. Потім ніжна, співуча мелодія… Зараз вступить фортепіано…

У динаміках клацнуло, і почувся тенорок Стефана Марта:

— Іване, а з зорею щось трапилося…

— Трапилося? — капітан корабля вимкнув верстат, здивовано глянув на динамік. — Зіпсувалася, чи що?

— Не знаю. Вона не стає яскравішою.

— Це через збільшення швидкості, оптичний обман. Зоря була оранжева, потім пожовтіла, тепер стала блакитною. Ефекти Допплера. Адже максимальна чутливість ока припадає на жовтий…