Володимир Савченко - Привид часу

— Ну, знаєш! Аскер весело зареготав.

— Що «знаєш»? Мені смішно: він викладатиме, розповідатиме про наш досвід… Мине сто років! Наш досвід становитиме суто історичний інтерес. Там за цей час набудують таких зорельотів! Не знаю, як хто, а я, — Тоні мрійно примружив очі, — прилечу сюди ще не раз. Хай не першим пілотом — куди мені, застарілому! Хоч провідником. А сюди ще літатимуть і літатимуть, поки не дослідять цей світ як слід, поки не навчаться використовувати нові знання.

— Він має рацію, капітане, — втрутився фізик. — Ця зоря — наше минуле, теперішнє і майбутнє. Тут ми — на передовій ділянці пізнання світу. Все інше в нашому житті не має значення. Так вийшло, від цього нікуди не дінешся. І, гадаю, непогано вийшло!

— А сам ти що збираєшся робити? В експедицію ж тебе більше не візьмуть, старуватий.

— Е, у мене стільки задумів, — махнув рукою Аскер, — за два життя не впораюсь! Розвиватиму теорію речовини з антимасою, спробую добути її експериментально. По-моєму, у Всесвіті є багато різних речовин, що складаються з невідомих нам частинок, ядер, атомів. Вони формують різні простори навколо себе — з найрізноманітнішими властивостями. От би побудувати єдину теорію: як властивості речовини формують властивості простору.

— А ти не боїшся, що все це уже відкрито і зроблено? — спитав Іван. — За сто років і наука далеко просунеться.

— Буду радий, — усміхнувся фізик. — У всякому разі, не ображуся, що мене не діждались. Піду в лаборанти до того, хто зробив ці відкриття. Тільки я сумніваюся! Сидячи на Землі, не пізнаєш і не переживеш того, що тут.

Та Бруно Аскер вирішив не чекати повернення на Землю. Він влаштував «кабінет» в обсерваторії і працював. там і вдень і вночі: провадив спостереження, обчислював, писав.

Якось капітан зайшов в обсерваторію. Бруно сидів у кріслі і, неприродно далеко відкинувши голову, виписував на аркуші паперу рівняння — рядок за рядком.

— Ти чого це так? — Іван вмостився у кріслі поряд.

— Погано бачу, — буркнув фізик. — Мабуть, стареча далекозорість.

— Ти б ще більше сидів біля телескопів, писав, курив! Треба знати міру.

— Не в цьому справа, Іване. — Аскер закурив сигарету, пустив угору дим. — Просто прийшла старість. Невчасно, як завжди. На Землі: три ін’єкції аугену — і далекозорості як не було… А тут хоч окуляри носив би, так не взяв із собою!

Тільки тепер Корнєв побачив, як змарнів фізик. Колись товсті щоки склалися брезклими зморшками, під очима утворились мішки, щетинка волосся сріблилась навколо лисини.

— Слухай, Бруно, чого ти себе мориш?

— Треба поспішати, Іване, часу в мене лишилося не так багато… — Аскер поклав волосаті руки на столик, опустив голову. — Важко усвідомлювати, що все життя займався не тим…

— Даремно ти так про себе, — сказав Корнєв. — Ми летимо в зорельоті, для якого антигелій синтезував Бруно Аскер. І нейтронітна надміцна оболонка «Буревісника» теж народилась у лабораторії Аскера…

— Ет, Іване! — Бруно досадливо скривився. — Усе це не те. Мені треба було зайнятись іншим. Розумієш, я ж міг раніше догадатися про антипромені і антимаси, міг передбачити цей фізичний казус. А тепер, після того, що нас спіткало, я весь час відчуваю себе винним…

— Он як. Спокутуєш провину?

— Справа не в цьому, капітане, — спокійно відповів фізик. — Коли б ми і тут не вскочили в халепу, от що мене бентежить. Ми перебуваємо на стику двох просторів: нашого, галактичного, і цієї зорі.

— Поки що все гаразд, — знизав плечима Корнєв.

— Не дуже, капітане. — Бруно пошукав на столику папірець з розрахунками. — За моїми обчисленнями, перші радіометричні кулі мали б уже повернутись від зорі, а їх нема. Радіо і телеприймачі не приймали сигналів ні вчора, ні сьогодні…

— Може, ми неточно спрямували кулі? — капітан подивився на Аскера. — І зоря відбила їх убік?

— Не забувай, що з цієї катапульти ми викинули за борт Галину, Стефана і Марину до Сонця з відстані, в тисячу разів більшої.

— Тоді, можливо, закон гравітаційного відштовхування зорі Г-1920 відрізняється од закону Ньютона?

Бруно усміхнувся, як здалося Корнєву, трохи поблажливо.

— Тут багато «може», капітане. І на пальцях таких проблем не розв’язати. Дай бог зрозуміти їх математично. Тільки от… — він стомлено потер очі. — Ех, де ти, Марино Плашек! Вона б придумала, як повернути мені зір!

Розмова з Бруно відбулася позавчора. І ось Корнєв знову в обсерваторії. Стоїть замислений. Стрепенувся від роздумів, згадав, чого прийшов сюди. Сів до столика, порився в шухлядах. Знайшов запасний кінооб’єктив, повертів його в руках, «Підійде?» — засумнівався. Розгвинтив об’єктив, виміряв штангенциркулем лінзи. Оці близько півтори діоптрії — якраз йому для читання… А ці — щоб носити завжди. Приклав до очей: розмір підходить. Він ще раз оглянув лінзи і поклав їх у кишеню, погасив світло в обсерваторії і, не дивлячись на остогидле зоряне місиво, що знову завертілося, вийшов. Треба було поспішати: через дві години йому заступати на чергування.