Володимир Савченко - Привид часу

— Ану, лишень, дай подивитись! — нетерпляче кинув Бруно.

Летьє зупинив півсферу, що оберталася. Корнєв і Бруно влаштувалися на сидіннях і, щулячись від холоду, по черзі заглядали в телескоп. Слабі очі Бруно помічали тільки оранжеву іскорку, що дуже повільно повзла по чорній плямі. Корнєв і Летьє розрізняли диск планети — правда, маленький і розмитий аберацією лінз на граничному збільшенні. А на світній плямі лжезорі в інший бік повзла чорна цятка. Ніяких подробиць на малюсінькому тілі планети астронавти не розгледіли.

— Назвемо її планетою Марини, — запропонував Тоні. — Дівчина ж перша заговорила про неї!

Планета була невелика, завбільшки з Меркурій. Оберталася дуже близько від зорі і, отже, швидко. В наступні дні астронавти зробили обчислення, наскільки це було можливо на такій віддалі: визначили період обертання планети, її відстань од зорі, поперечник, масу, сфотографували і дослідили спектрограми відбитого від атмосфери світла. Атмосфера планети містила багато крем’янистого пилу, вуглекислоти, азоту, зате в ній зовсім не було кисню.

Найбільше здивувало астронавтів те, що тут, у чужому земним законам світі, є такі самі хімічні елементи, як і на Землі.

— Спільність у будові протилежних світів! — захоплювався Бруно. — Але ж тут чужа галактика! В принципі цього могло й не бути…

— А от на зустріч з жителями цієї планети розраховувати, на жаль, не доводиться, — зітхнув Тоні. — Їх там нема…

— Не журися, — втішав його Корнєв. — Там ще можуть бути істоти іншої природи. Життя розмаїте…

І все ж цих відкриттів було мало, надто мало, щоб заповнити життя. До того ж вони бентежили своєю буденністю. І гравітаційне відштовхування зорі, і її чорний диск, і планета — все було передбачено нетерплячим розумом дослідників, що випереджає події. Напружене чекання великого і несподіваного не розряджалося нічим і стомлювало більше, ніж непосильна робота. «А чи варто було ради цих небагатьох даних летіти сюди? Чи варто було прирікати на риск себе і товаришів, які десь у льодяних брилах линуть до Сонця? — закрадався сумнів. — Варто! — вперто труснув головою Корнєв. — Звичайно, скептики знайдуть у нашій експедиції багато недоліків, помилок, недоладностей. У них для цього досить часу. Навіть намалюють ідеальну картину, як би вони організували і здійснили цю експедицію. Нехай! Справа має бути завершена. До того ж ми не зустріли тут іншого зорельота з Землі. Отже, там покладаються на нас!»

Троє в «Буревіснику» занепадали духом. Корнєв це усвідомлював, але нічого не міг зробити. Астронавти в думках дедалі частіше верталися до Землі. Хотілось бачити небо, захід сонця, дерева, зустрічати людей, розмовляти, сміятися, сперечатись. Хотілося вітру, вечірньої тиші, сонця, холоднечі, жіночої ласки, дитячого сміху, газетних новин, видовищ. Кликав до себе світ людей з його простою величчю, радощами, безладдям і розмаїтістю.

Суперечки про природу Г-1920, про можливі ефекти біля неї, що потребували все глибших і глибших умоглядних міркувань і непосильної для людського мислення строгості понять, усім страшенно набридли і припинились. Збиралися, розмовляли про земне життя, мріяли: що буде, коли повернуться.

Найбільше їх непокоїла думка про трьох товаришів, викинутих у простір. Чи долетіли вони до Сонячної? Чи перехопили їх? Корнєву ставало не по собі, коли він згадував, що всі надії на щасливий кінець тримаються на неміцній ниточці радіограми, яку вони послали до Землі.

Тоні якось узявся за розрахунки, писав на папері цифри, формули. Потім оголосив:

— Коли ми повернемось на Землю, моєму синові сповниться шість років. Чудовий хлопець буде, га?

— Якщо в Галинку вдасться, — добродушно вколов Бруно. — І взагалі, чого ти такий упевнений? Може бути й дочка.

— Син, — твердо мовив пілот. — Син — і ніяких розмов. Навчу його літати: спочатку на орнітоптері, потім на вертольотах, на швидкісних літаках, на ракетах. Мій син повинен літати… Іване, а ти що робитимеш, коли повернешся?

— Що? — Корнєв відповів не відразу. Він ніколи не думав про це, заклопотаний справами експедиції. — Ну… піду викладати куди-небудь, в інститут, у школу космонавтів. Наш досвід тепер пригодиться. Готуватиму молодих…

— Он як! — пілот підняв брови, саркастично усміхнувся. — А в музей не хочеш?

— У який музей?

— Історії техніки, історії космонавтики. Експонатом і за сумісництвом гідом… «Праворуч, діти, колекція напівпровідникових мінералів з Плутона і загадковий звір — саламандра в спиртовій банці, а ліворуч — колишній капітан «Буревісника» Корнєв. Він непогано зберігся, хоч йому сто п’ятдесят років. А зараз, діти, дідусь Корнєв поділиться з нами своїм космічним досвідом: розповість, як він летів не туди…»