Володимир Савченко - Привид часу

Ще раз оглянув усе, роздягся, набрав на дисках автомата видержку «120 годин», увімкнув 60-секундну затримку перед спрацюванням системи, вдихнув повні груди повітря, пірнув з головою у воду і став ждати.

Очевидно, він проробив усе це надто швидко. Чи секунди збігали повільніше. Як би там не було, Корнєв відчував, що повітря спирає йому груди. «Перемудрували Аскер і Крон, — роздратовано подумав він. — Переавтоматизували! Звичайно! Треба було провести кнопку вмикання у бак, а не ставити видержку. Чекай тепер! — Він мучився від задухи, судорожно стиснув щелепи і губи, щоб не втягнути в легені води. — Що ж таке? Невже автомат зіпсувався? Може, вискочити з контейнера?»

Та перед очима раптом постала картина, що запам’яталася з часу випробування УЗП: піддослідний кролик звільнився від вантажу, що тримав його на дні контейнера, і сильним стрибком вискочив з води. В ту мить спрацювали генератори — біла грудочка, в яку перетворився кролик, замерзши на льоту, дзенькнула об підлогу й розсипалась на скалки, мов скло.

В очах капітана закрутилися червоні кола. Від натуги він заскреготів зубами, щосили відштовхнувся ногами, вилетів з циліндра і клубком покотився по підлозі. Підвівся. Плече і груди були в багрових саднах. «У чому ж справа?» Корнєв підійшов до автомата. Алюмінієвий кожух тьмяно вилискував у світлі газорозрядних ламп. Погляд капітана впав На лічильник автомата: цифрові диски, які він тільки-но встановив на «120», показували у вічку «000».

Іван не встиг отямитися від недавньої задухи, як у нього знову тривожно закалатало серце.

— Невже минуло 120 годин?..

Він оглянувся навколо. Нічого не змінилось. У прозорих контейнерах заклякли синюваті тіла товаришів. Дзеркальні антени генераторів були спрямовані на циліндр, з якого Корнєв тільки-но вискочив. На підлозі розтеклися калюжі води. Це Корнєв розхлюпав з контейнера.

Капітан підійшов до свого бака, встромив руку у воду: вона була трохи тепліша, ніж тоді, як він занурився. Може, вода нагрілась од його тіла?

Невже справді він проспав сто двадцять годин? П’ять діб? І нічого не помітив! Нічогісінько… Коли його будили товариші, це було зрозуміло — значить, минув установлений строк. Юнаком він служив на морському кораблі, і його не раз будили заступати вахтового. Тоді можна було не сумніватися, що попередник відчергував належні чотири години. А тепер… Корнєву стало моторошно.

Він старанно обтерся рушником і, напружено розмірковуючи, став одягатись. Була якась суперечність між відчуттям і свідомістю. «Ти тільки що, кілька хвилин тому, заліз у контейнер, — доводило відчуття. — Ти сидів у воді і чекав, коли спрацюють молекулярні генератори. Ти навіть подумав, що краще вмикати автомат прямо з бака… Виходить, ти почав думати про це 120 годин тому, а закінчив щойно? Нісенітниця якась! Ти мало не задихнувся… Усе це було тільки що!»

Корнєв збентежено пригладив мокрого чуба. Він же не відчув ні заморожування, ні пробудження. Але так і мало бути. Адже ці процеси тривають тисячні частки секунди.

І все-таки… Між відчуттям «до» і «після» не було розриву. Адже за цей час сталося багато подій! Навігаційні автомати припинили обертання корабля. З корми його вирвалося сліпуче полум’я завдовжки, мабуть, кілька кілометрів. Величезна тяга за п’ять діб відшпурнула зореліт назад, у напрямі Сонця, змінила його курс. Потім двигуни погасли, автомати ввімкнули маховики, зореліт знову закрутився. Цикл форсування скінчився.

«Скінчився? А що коли він ще й не починався? Анабіозна установка могла не спрацювати або пробудити мене одразу ж. Шестерні зчепились не так — і вискочило одразу задане число! Тоді…»

Корнєва наче обухом по голові вдарило: отже, цикл може початися з секунди на секунду! Невагомість, потім ударять двигуни, і його тіло розплющить невидимий п’ятдесятитонний прес перевантаження. Тоді загинуть усі — їх нікому буде пробудити: генератори спрямовано на його порожній контейнер!

Негайно діяти! Капітан працював швидко і чітко: заморозив воду в своєму контейнері, вимкнув електромагніти, пересунув під проміння генераторів контейнер Летьє, ввімкнув електромагніти, знову встановив на дисках автомата 120 годин видержки. Все. Тепер Тоні розбудить усіх.

Іван одійшов до стіни. Напружене тіло ждало. Ось зараз невагомість, потім удар… «Чи так ти жив, Іване Корнєв? Не страшно вмирати?»

Не було страшно, тільки стало досадно і нестерпно шкода себе. «Як усе по-дурному вийшло! Йому 45 років… Ех, мало пожив, не зробив того, що задумав…»