Алан Дин Фостер - Чужий

Підходячи до кота, він нахилився, щоб не вдаритись об колону, і побачив шерсть та вуса. Це був Джонс.

— Йди до мене, котику… Киць-киць, радий тебе бачити, маленький пухнастий засранцю, — Бретт простягнув руку до кота. Джонс погрозливо зашипів і забився в куток. — Ну ж бо, Джонсе, йди до Бретта. Немає часу тут розсиджуватися.

У цей момент над головою в інженера нависло щось не таке товсте, як колона. Воно беззвучно спустилося вниз, справляючи враження істоти, яка згрупувала до купи всю свою міць. Істота простягла щупальці до Бретта і обхопила його за шию. Бретт закричав і інстинктивно потягнувся до шиї. Йому здалося, що пута приварені до його шиї, так сильно вони його стиснули. Істота підняла його. Бретт метеляв ногами в повітрі. Внизу роз’ятрено нявчав і бігав Джонс. Він прожогом пробіг повз Ріплі та Паркера, які щойно увійшли. Вони без жодних думок забігли в майстерню. Скоро вони стояли там, де щойно метеляли ноги Бретта. Вони вдивлялися в темряву. Усе, що вони встигли побачити на мить, — це тіло Бретта, яке здіймалося вгору, смикаючись. Над безпорадною постаттю інженера були якісь невиразні контури, що чимось віддалено нагадували людське тіло. Але то точно була не людина. Істота мала велетенські розміри і вселяла страх. На мить астронавти побачили пару очей, які були завеликими навіть для гігантської голови, а потім прибулець та інженер зникли десь вгорі «Ностромо».

— Господи… — прошепотів Паркер.

— Воно виросло, — Ріплі бездумно подивилася на свій шокер і порівняла з габаритами велетенської маси далеко вгорі. — Дуже швидко . Доки ми ловили істоту розміром із Джонса, воно перетворилось на ось що.

Ріплі раптом усвідомила, що вони діяли в досить обмеженому і темному просторі в проходах серед масивних ящиків, які, здавалося, тиснули на них, та потужних металевих опор.

— Чого ми стоїмо? Воно може повернутися.

Ріплі підняла шокер, який тепер був не краще іграшки, і зрозуміла, що істоті таких розмірів він нічого не зробить.

Вони поспіхом залишили майстерню. В них у вухах досі лунав той останній крик, що віддалявся. Паркер довгий час знав Бретта, але той передсмертний крик змусив його бігти швидко, як Ріплі…

Усі знову зібралися в кают-компанії, але зараз вони виглядали набагато розгубленішими. Ніхто цього не приховував, особливо Паркер і Ріплі. Побачивши, з чим їм доведеться воювати, астронавти остаточно розгубилися.

Даллас вивчав план «Ностромо», який щойно роздрукував. Паркер стояв біля дверей, іноді нервово поглядаючи на коридор.

— Що б це не було, воно велике, — тихо промовив інженер. — Воно налетіло на Бретта, як бісовий велетенський кажан.

Даллас підняв голову від схеми.

— Ти точно впевнений, що воно потягнуло Бретта до вентиляційних отворів?

— Воно зникло в одному з каналів охолодження, — Ріплі нервово терла руки. — Я впевнена, що бачила, як воно потрапило всередину. Більше йому немає куди подітись.

— Не сумніваюся, — додав Паркер. — Воно пересувається всередині вентиляційних шахт. Тому ми й не змогли знайти його за допомогою відстежувача.

— Вентиляційні шахти, — Далласа задовольнила відповідь. — У цьому є сенс. Джонс робить так само.

Ламберт ліниво перемішувала темну каву і висловила несміливе припущення:

— Бретт може ще бути живий.

— Це ледь можливо… — Ріплі не була фаталісткою, вона міркувала логічно. — Воно потягло його нагору як тряпчану ляльку.

— Але навіщо йому Бретт? — запитала Ламберт. — Чому воно забрало його замість того, щоб вбити?

— Можливо, воно мало намір використати його замість інкубатора, як Кейна, — припустив Еш.

— Або щоб з’їсти, — напружено сказала Ріплі. Її пересмикнуло.

Лабмерт поставила каву.

— У будь-якому випадку, поки що рахунок два-п’ять на користь Чужого.

Паркер крутив у руці шокер, потім повернувся і жбурнув його об стіну. Виріб Бретта зігнувся, впав на підлогу і кілька секунд потріщав. Інженер сказав:

— А я вважаю, що треба підірвати того засранця лазером, і все.

Даллас співчутливо відповів:

— Паркере, я тебе розумію. Ми всі любили Бретта. Але зараз треба міркувати тверезо. Якщо та тварюка дійсно така велика, як ви стверджуєте, то своєю кислотою вона здатна роз’їсти дірку завбільшки з кают-компанію. Я вже не кажу, що вона зробить зі схемами та засобами управління між поверхами. Цим поки що не можна ризикувати.

— Поки що? — Паркер почувався настільки безпорадно, що не зміг навіть розгніватися. — Скільки повинно померти людей, щоб ти усвідомив, що це єдиний спосіб знищити цю тварюку?