Алан Дин Фостер - Чужий

Даллас у рукавиці увімкнув внутрішній комунікатор всередині шолому.

— Відправляю сигнал. Як мене чутно?

— Отримав, — оголосив Кейн, збільшуючи гучність свого динаміка. — Як мене чутно?

Даллас кивнув, потім повернувся до Ламберт, яка непорушно стояла з похмурим виразом обличчя.

— Ну ж бо, Ламберт, — промовив Даллас, намагаючись її підбадьорити. — Я вирішив взяти тебе через твої здібності, а не через твій життєрадісний характер.

— Уклінно дякую за лестощі, — сухо відповіла Ламберт. — Чому ти не взяв Еша чи Ріплі? Вони були б раді.

— Еш повинен залишатися за панеллю, і ти це знаєш. Паркерові треба працювати в інженерному відділенні, й без приладів Ріплі він не впорається. Можеш проклинати мене весь шлях, але ми повинні знайти джерело того клятого сигналу.

— Ага. Чудово.

— Тоді будемо вважати, що все владнали. Не застосовуйте зброю без мого наказу.

— Ти вважаєш, що там нас зустрінуть з миром? — недовірливо перепитав Кейн.

— Будемо сподіватися на краще.

Він натиснув кнопку комунікатора, яка знаходилася назовні скафандра, активувавши другий канал.

— Еше, ти тут?

Замість нього відповіла Ріплі:

— Він пішов до свого наукового блістера [11] Капсульний виступ обтічної форми для наукових спостережень. , скоро повернеться.

— Перевір усе, — Даллас повернувся до Кейна. — Зачини внутрішні двері.

Старпом натиснув потрібні кнопки, і двері позаду зачинилися.

— А тепер відчини зовнішні двері.

Кейн повторив процедуру, яка надала їм доступ до дверей. Натиснувши останню кнопку, він відійшов назад до супутників і завмер в очікуванні. Ламберт мимоволі притислася спиною до внутрішніх дверей, інстинктивно реагуючи на зустріч із невідомим.

Відчинилися зовнішні двері. Перед трьома астронавтами повзли хмари з пилу та пари. У досвітках краєвид переливався темно-помаранчевими кольорами. Це було не те знайоме та затишне сонячне сяйво, але Даллас сподівався, що коли їхнє сонце зійде, то краєвид стане кращим. Воно давало достатньо світла, щоб роздивитися все навколо, хоча на відстані було важко щось побачити крізь густу пелену дрібних часток.

Астронавти ступили на підйомну платформу між опорами. Кейн клацнув іншим вимикачем, і платформа почала спускатися. Давачі на нижній стороні показували, де знаходиться поверхня. Вони вирахували відстань і зупинили платформу, коли вона ледь торкнулася вищої точки темної скелі.

Даллас вів групу вперед здебільшого через звичку, а не тому, що цього потребувала формальність. Вони обережно ступили на поверхню. Члени експедиції відчували під ногами тверду лаву. Сильні пориви вітру хитали їх у різні боки, доки вони намагалися йти. Вони не могли нічого роздивитися, окрім темно-помаранчевої куряви.

«Яке безнадійно депресивне місце», — подумала Ламберт. Тут було не страшно, хоча обмежена видимість бентежила сама по собі. Ламберт порівнювала це з нічним плаванням у водах, де було повно акул: ніколи не знаєш, що чекає на тебе в темряві. Можливо, вона поспішала з неприємними висновками, але їй так не здавалося. У цьому занедбаному місці не було жодних приємних кольорів, ані блакитного, ані зеленого, лише дратівна сепія відтінків жовтого, похмурі відблиски помаранчевого світла та тьмяні відтінки коричневого та сірого. Нічого такого, що радувало б око й полегшувало думки. Взагалі колір атмосфери нагадував їй хімічний дослід, який провалився, а підґрунтя — екскременти з маленького корабля. Ламберт було шкода всіх, хто тут міг би жити. Але вона інтуїтивно відчувала, що зараз тут не було нічого живого, хоча доказів цього не було.

Можливо, Еш був правий, і ця планета в уявленні якоїсь невідомої істоти була райським куточком. Якщо це правда, то не хотіла б вона познайомитися з такою істотою.

— Куди?

— Що?

Туман і хмари займали всі думки Ламберт. Вона відволіклася від них.

— Куди йти, Ламберт? — Даллас витріщався на неї.

— А, все добре. Просто задумалася.

Ламберт уявляла свій пост біля панелі управління на «Ностромо». Зараз те зазвичай тісне крісло та незручні навігаційні прилади здавалися їй маленьким раєм.

Ламберт перевірила смугу на екрані маленького пристрою на поясі.

— Туди, — вказала вона.

— Веди нас, — Даллас став позаду.

Ламберт повела Далласа та Кейна через буревій. Коли вони відійшли від захисного бар’єра Ностромо, вітер шарпав їх з усіх боків. Вона зупинилася і роздратовано почала возитися із приладами свого скафандра.