Алан Дин Фостер - Чужий

Даллас стрепенувся. Тиша, порожнеча, затягнута хмарами, цей постійний помаранчевий туман вже починали діяти йому на нерви.

— Уже близько, — сказала Ламберт. Одночасно з цим Еш отримав дані від давачів, вбудованих у скафандри, що в астронавтів різко почастішав пульс.

— Ми дуже близько.

Астронавти йшли далі. Попереду них щось височіло. Даллас почав уривчасто дихати від хвилювання й напруги.

На жаль, то була лише… велика покручена гірська порода дивної форми. Припущення Еша про те, що вони опинилися десь перед горбами, виявилося вірним. Астронавти зупинилися відпочити під кам’яним монолітом, адже він хоч якось захищав від камінного граду. У цей час смуга знову зникла з екрана навігатора.

— Знову втратили її, — промовила Ламберт.

— Ми що, минули її? — Кейн вдивлявся вбік скель, марно намагаючись побачити їх.

— Ні, якщо воно не під землею, — Даллас сперся об камінь. — Може бути за ось цим, — він поплескав моноліт рукавицею. — Або це завади через буревій. Давайте відпочинемо, а там подивимось.

Вони чекали там, спершись на гладку стіну. Навкруги них гув вітер, немилосердно ганяючи куряву й туман.

— Тепер ми точно сліпі, — сказав Кейн.

— Скоро світанок, — він налаштував мікрофон. — Еше, чуєш мене? Коли настане день?

— Сонце зійде за декілька хвилин, — почувся далекий голос наукового співробітника, спотворений завадами.

— Тоді ми щось побачимо.

— Або навпаки, — прокоментувала Ламберт. Вона не приховувала відсутність ентузіазму. Лабмерт втомилася, як чортяка, а їм ще треба було дійти до джерела сигналу. Ця порожнеча й страхітлива атмосфера виснажувала не лише фізично, але й психічно. Ламберт воліла повернутися до своєї чистої, яскравої та знайомої панелі управління.

Після світанку стало не легше. Замість того щоб підняти астронавтам настрій, сонце ще більше їх настрахало: тепер повітря стало не помаранчевим, а криваво-червоним. Можливо, коли тьмяна зоря підійметься вище, то довкола стане не так страхітливо…

Ріплі витерла чоло і втомлено зітхнула. Переконавшись, що всі нові деталі працюють належним чином, вона зачинила останню стінну панель і розклала інструменти по відділеннях у сумці.

— З іншим ви повинні впоратися. Я зробила всю тонку роботу.

— Не турбуйся, впораємся, — запевнив Паркер нейтральним тоном. Він не дивився в її бік, сконцентрувавшись на роботі. Він досі був засмучений через те, що вони із Бреттом можуть не отримати нічого з результатів цієї експедиції.

Ріплі пішла вбік тамбуру.

— Якщо у вас будуть якісь проблеми, я в капітанському відділенні.

— Добре, — спокійно сказав Бретт.

Паркер провів її поглядом, поки її струнка фігура не зникла в коридорі.

— От сучка.

Еш натиснув на кнопку. Тепер завдяки підсилювачу троє постатей, що рухалися, стали чіткими, а мерехтіння навколо них зникло. Він перевірив інші давачі: сигнали від трьох скафандрів були досить сильними.

— Як справи? — запитала Ріплі по внутрішньому телефону.

Він швидко вимкнув екран і відповів:

— Усе добре.

— Де вони? — запитала Ріплі.

— Уже біля джерела сигналу. Вони десь серед скель. Сигнал слабшає, але вони близько. Я впевнений, що вони не пропустять його. Скоро вони нам усе повідомлять.

— Є якась нова інформація про сигнал?

— Поки що ні.

— Ти не пробував більш детально аналізувати сигнал за допомогою ECIU-аналізатора? — голос Ріплі видавався дещо нетерплячим.

— Зрозумій, я, як і ти, хочу дізнатися більше інформації. Але якщо «Матір» ще не змогла визначити природу сигналу, то чому я буду із цим гратися?

— А можна я спробую?

— На здоров’я, — відповів Еш. — Шкоди від цього не буде, а так буде чим зайнятися. Але якщо щось виявиш, то одразу повідом мені.

— Добре, якщо мені пощастить.

Ріплі поклала слухавку і влаштувалась у кріслі. Без інших членів екіпажу в капітанському відсіку було досить просторо. Ріплі почувалася якось дивно і в дечому некомфортно, адже це вона вперше залишилася сама в цьому приміщені.

Час розпочинати ECIU-аналіз, якщо вже сама напросилася. Ріплі натиснула якийсь вимикач, і на всю кабіну пролунало болісне виття невідомої істоти. Вона швиденько прикрутила гучність. У пригніченому стані цей звук ще більше тривожив.

Ріплі готова була погодитись із Ламберт, що це чийсь голос. Але це було не наукове припущення, а скоріше політ фантазії. «Ну ж бо, зберися! Подивимося, що скаже комп’ютер, і не піддавайся емоціям», — подумала Ріплі й увімкнула панель, якою рідко хто користувався. Вона досі не вірила, що досягне успіху там, де «Матір» не змогла, але, як стверджував Еш, буде хоч якесь заняття. Вона не могла сидіти без діла в порожньому капітанському відсіку. Там її постійно мучили думки. Вже краще займатися чимось безглуздим, аніж нудьгувати без діла…