Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Берегова лінія нарешті зникла, й Лорен уперше виявив, що з усіх боків оточений водою. Він згадав своє збентеження під час тієї поїздки з Брантом та Кумаром, коли вони відплили ледь на кілометр од берега. Цього разу йому приємно було відзначити, що почуває себе трохи спокійніше, попри присутність суперника. Можливо, тому, що це судно набагато більше за той човен…

— Дивно, — зауважив Брант, — я ніколи не бачив водоростей так далеко на захід.

Спочатку Лорен не бачив нічого; потім угледів попереду якусь темну пляму. А ще за кілька хвилин їхнє судно вже прокладало собі шлях крізь масу плавучої рослинності, і капітан знизив обороти до мінімуму.

— Так або інакше, ми вже майже на місці, — пояснив він, — і неслушно засмічувати наші всмоктувачі цим мотлохом. Згоден, Бранте?

Брант перевів курсор на екрані дисплея й прочитав показання приладів.

— Так, ми всього за п’ятдесят метрів від місця, де пропав сигнал локатора. Глибина двісті десять. Давайте скинемо за борт нашу рибку.

— Тривай-но, — втрутився один з учених-північан. — Ми вгатили безліч коштів та часу в цей апарат, і до того ж він єдиний у світі. Що, як заплутається у тих клятих водоростях?

Запала мовчанка; відтак Кумар, що зберігав невластивий для нього спокій — мабуть, під впливом зібраних тут талантів з Північного острова, — скромно подав голос:

— Звідси воно виглядає значно гірше, ніж є насправді. На глибині десять метрів уже майже нема листя — одні лише стеблини, між якими вдосталь місця. То як ліс.

Еге ж, подумав Лорен, підводний ліс, у якому плавають рибини між тонкими звивистими стовбурами. В той час як інші вчені спостерігали головний відеоекран з численними показаннями приладів, він надів спеціальні окуляри повного огляду, які дозволяли бачити те, що було перед роботом, що повільно опускався. З психологічної точки зору, він уже не перебував на палубі «Каліпсо»; голоси його супутників долітали, здавалося, з якогось іншого світу, що не мав до нього жодного стосунку.

Він перевтілився у дослідника, який потрапив до чужого світу, не відаючи, що може там зустріти. То був якийсь замкнений, майже однокольоровий світ: єдиними кольорами були тьмяно-синій та зелений, а огляд обмежувався десь тридцятьма метрами. За один раз він міг бачити лише з десяток тонких стовбурів, які стирчали від темних глибин дна до блискучого «неба» вгорі, тримаючись у плавучому стані завдяки розташованим через правильні інтервали міхурам, наповненим якимсь газом. Інколи в нього складалося враження, що він блукає гаєм похмурої туманної днини; та цю ілюзію порушували табунці риб, які стрілою проносилися мимо.

— Двісті п’ятдесят метрів, — почув він чийсь голос. — Скоро побачимо дно. Чи слід включити прожектор? Адже якість зображення погіршується.

Лорен майже не відчував якихось змін, бо яскравість зображення весь час автоматично підтримувалась. Але він розумів, що на тій глибині панує майже цілковита темрява, в якій людському оку нема чого робити.

— Ні, ми не хочемо вносити ніяких порушень, доки це можливе. Поки камера працює, змирімося з наявним світлом.

— Дійшли дна! Там здебільшого скельові породи — піску замало.

— Звичайно. Адже макроцистіс талассі потребує скель, щоб до них причіплятися, на відміну од плаваючого саргассум.

Лорен міг бачити, що мав на увазі вчений: тонкі стовбури закінчувалися мереживом коренів, які захоплювали скельні виступи так міцно, що ніякі шторми чи поверхневі течії не в змозі були б їх відірвати. Аналогія з лісом була навіть ближчою, ніж він міг припустити.

Робот-дослідник з кабелем позаду дуже обережно прокладав собі шлях у підводному лісі. Хоча стовбури, які губилися десь на невидимій звідси поверхні, були змієвидно скривлені, заплутатися в них було важко, бо між цими гігантськими рослинами було чимало вільного простору. Більше того, здавалося, що хтось їх свідомо…

Вчені перед екраном монітора усвідомили цю неймовірну істину всього кількома секундами пізніше за Лорена.

— Кракан! — прошепотів один із них. — Але ж це не є природний ліс… це — плантація!

Вони називали себе сабрами на честь тих піонерів, що за півтора тисячоліття раніше підкоряли майже таку саму дику й ворожу пустелю на Землі.

Марсіанським сабрам пощастило в одному відношенні: вони не мали ніяких ворогів-людей, щоб їм протистояти, — лише суворий клімат, ледве помітну атмосферу, всепланетні піщані бурі. Всі ці перешкоди вони зуміли подолати; вони з гордістю казали, що змогли не просто вижити, а й перемогти. Вираз цей, як і чимало інших, був запозичений з Землі, чого їхнє шалене чуття незалежності рідко погоджувалось визнавати.