Артур Кларк - Пісні далекої Землі

Мозес Келдор був щасливий, коли міг зостатися один, щоб провести, скільки судилося, днів чи годин у святому затишку Першої Висадки, Він почувався знову юним студентом, віч-на-віч з усіма науками й мистецтвами людства. Це викликало у нього водночас піднесення й пригнічення: біля його ніг лежав цілий всесвіт, але та його частка, яку він спромігся б пізнати за все своє життя, була настільки незначна, що подеколи його охоплював майже цілковитий відчай. Він був наче той голодуючий, що потрапив на бенкет, де столи, які вгиналися від страв, тяглися вдалечінь скільки сягало око, — і це видовище зовсім позбавило, його апетиту.

Проте все це багатство мудрості й культури становило лише крихітну часточку людської спадщини. Чимало того, що Мозес Келдор знав і любив, було відсутнє — і не через якийсь випадок, це він добре відав, а внаслідок умисного задуму.

Тисячу років тому геніальні люди доброї волі заходилися переписувати історію і відбирати книжки у бібліотеках Землі, вирішуючи, що слід зберегти, а що знищити вогнем. Критерій відбору був досить простий, хоч нерідко дуже важкий для застосування. Будь-який твір літератури, будь-яка пам’ятка минулого мали право потрапити до банків пам’яті кораблів-розсіювачів, тільки якщо вони сприятимуть виживанню та соціальній стабільності нових світів.

Завдання це було стільки ж неможливе, скільки болісне. Із сльозами в очах селекційні комісії викидали геть Веду, Біблію, Трипітаку, Коран, а також усю незліченну масу художньої та інших жанрів літератури, яка на них ґрунтувалася. Попри все багатство краси й мудрості, яке містили ці твори, їм не можна було дозволити занести на незаймані планети ці старовинні інфекції — релігійну зненависть, віру в надприродне та й усю ту благочестиву тарабарщину, якою втішалися колись, забиваючи свої голови, незчисленні мільярди чоловіків та жінок.

Утрачені в цій великій чистці були, по суті, всі твори найвидатніших прозаїків, поетів та драматургів, які без свого філософського та культурного підґрунтя все одно виглядали б безглуздо. Гомер, Шекспір, Мільтон, Толстой, Мелвілл, Пруст — останній з великих романістів перед тим, як електронна революція поглинула друкований папір, — від них усіх залишилися кількасот тисяч ретельно відібраних уривків, виключено було й усе, що торкалося війн, злочинів, насильства та руйнівних пристрастей. Якщо запрограмованим — і, як сподівалися, досконалішим — наступникам гомо сапіенс судилося знов усе це відкрити, вони й самі створять собі відповідну літературу. А заздалегідь їх до цього заохочувати не варто.

Музиці, за винятком опери, пощастило більше, ніж візуальним видам мистецтва. Однак самий обсяг матеріалу був настільки неосяжний, що й тут здійснювалась селекція, хоч і не завжди зрозуміла. І майбутні покоління на багатьох планетах ніяк не могли б збагнути, які то були перші тридцять вісім симфоній Моцарта, Друга та Четверта симфонії Бетховена чи з Третьої по Шосту Сібеліуса.

Мозес Келдор глибоко усвідомлював свою відповідальність, а також і неспроможність — будь-чию неспроможність, хоч якими талантами була наділена людина, — вирішити ту дилему, що постала перед ним. Нагорі, на борту «Магеллана», в його гігантських банках пам’яті, зберігалось багато такого, про що мешканці знати не знали, але напевне з радістю сприйняли б, хай навіть не все розуміючи. Грандіозно відновлена в двадцять п’ятому столітті «Одіссея», воєнна класика, яка з болем оглядалася назад через пів тисячоліття миру, великі трагедії Шекспіра, чудово перекладені Фейнбергом на лінгву, «Війна та мир» Лі Чжоу… — потрібні були б години чи навіть дні, щоб навіть назвати все достойне.

Інколи, коли Келдор сидів у бібліотеці комплексу Першої Висадки, він відчував спокусу зіграти роль божества щодо цих у міру щасливих і далеко не безгрішних людей. Він міг би порівняти записи тутешніх банків пам’яті з бортовими, відзначаючи, що було викреслено або згущено. Навіть не погоджуючись у принципі з будь-якою формою цензури, він часто мусив визнати розумність тих викреслювань — принаймні для доби заснування колонії. Але нині, коли вона вже з успіхом існує, може, трохи душевного неспокою чи збудження творчого потенціалу шляхом літературної ін’єкції не завадило б…

Втім, його власний спокій часом порушували чи то виклики з корабля, чи то табунці юних талассіан, для яких влаштовувались екскурсії до витоків історії. Він був не проти цих вимушених перерв, а деякі з них навіть щиро вітав.