Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Під час війни військом керували наказні отамани, обрані тими ж козаками, що вирушали в похід. Як і за часів Нової Січі із запорожцями була своя церква й священик.

Войовничий хист козаків за Дунаєм занепав. Це так і мало бути, бо зникла та провідна мета, яка породила на світ Військо Запорозьке - боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з бусурманами, які вже нічим не зачіпали Україну, а за бусурманів проти християн, і така суперечність не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад бойового хисту в задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі коша козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, таку полегкість мали тільки ті запорожці, які вже побували на війні.

Старі дніпровські козаки після переходу Січі на Дунавець хутко почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільню, а разом із старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї; нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки, як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.

З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом дедалі міцнішало, а земля між Дніпром та Дністром залюднювалася, втеча за Дунай ставала набагато труднішою. По дорозі українців ловили пани й забирали в неволю до себе. Між Бугом та Дністром точилося пряме полювання на таких людей, та й у Молдові втікачі ще не були в безпеці, бо молдавани й турки, що жили у Молдові, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само брали їх своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через 6 - 7 років блукання від одної неволі до другої.

Щоб полегшити втікачам подорож за Дунай, запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих “вожаїв”. Вони звичайно вирушали до Києва, або в Почаїв на прощу, а повертаючись назад, підмовляли людей тікати од панів і йти разом із ними за Дунай на Січ. Такі “вожаї” приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких “вожаїв”, бо їм на Січі видавали пашпорти, як турецьким підданцям.

Про труднощі переходу за Дунай збереглися навіть пісні:

Суд у Задунайській Січі був такий же, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки засуджували, як і на Запоріжжі, до шибениці.

Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав, як служити, й після того висвячував і постригав.

Землю в Задунайському Запорожжі так само ділили, як і на Дніпрі. Всяк, хто будував собі оселю, мав право орати землю й засівати стільки поля, скільки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робітників, так що й за Дунаєм незабаром почався поділ товариства на дуків та голоту.

Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських гирлах була сила-силенна і кожен курінь мав свого окремого гармашного завода, а то й декілька. Збували рибу запорожці у великі міста по Дунаї: Галац, Браїлів та інші. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в ті часи ходили табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й із капканами та іншим приладдям.

Окрім рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. Вони вільно ходили працювати по всій Туреччині і заробляли там досить добре.