Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Два роки тривала війна запорожців із некрасівцями, і врешті 1814 року козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через якийсь час переселив їх у Малу Азію, в місто Майнос.

В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойовані ними землі, певних відомостей нема; старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам'яті, розказували не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Бабадаський лиман, річкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березі Дунаю між Тульчою й Ісакчою; другі проводили її од міста Преславу на Георгіївському гирлі Дунаю до Разіна, і треті - від Кам'яного лимана, біля того ж гирла Дунаю, і теж - до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів святого Георгія до Чорного моря. Опріч того козаки хоч і перейшли всім кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали рибальських заводів у Вилкові та Катирлезі, маючи там свої військові паланки.

У Верхньому Дунавці запорожці впорядкували Січ, цілком подібну до останньої, на. Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі від поля лежали окопи завдовжки в дві верстви, їх копали ще в давні часи італійці, потім поновлювали некрасівці й, нарешті, підправляли запорожці. З півдня й зі сходу Січ захищалась річкою Дунавцем, із сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та військових байдаків, на Дунавці, знову-таки, так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.

Треба гадати, що отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а зі старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу в 40 років, яка відмежувала Покровську Січ од Задунайської, вся старшина тут була із старих запорожців, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий лад. Тільки й одміни було в Дунавці проти Січі на Підпільній, що шинок стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега у самій Січі.

Січове життя за Дунаєм мало в чому відрізнялося од життя на Дніпрі. Так само не допускалося жіноцтво; всі сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили на хутори та слободи. Неподалік Січі, на північ, було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили в Муругилі, Махмудіє, Беш-Тепе, Пирлиці, Преславі, Тульчі й подекуди окремими хуторами; на острові ж святого Георгія лежало велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки в Івончі, Горгові та Катирлезі.

Військова рада та вибори військової старшини відбувалися щороку, а коли саме - кажуть не однаково: добродій Скальковський в історії Нової Січі твердив, що, як і на Дніпрі, старшину за Дунаєм обирали на Новий рік, а добродій Кондратович із народних переказів передає, що те проводили на Покрову, в день престольного свята в Січовій церкві.

Так само, як і два століття тому, за часів гетьманів Самійла Кішки й Сагайдачного, після служби в церкві, на Січовий майдан виносили стіл і накривали його килимом. Там військова старшина складала свої клейноди й по тому козаки, як і споконвіку водилося, обирали нову старшину вільними голосами, причому здебільшого декілька партій змагалося за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років підряд; наприклад, відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали з кошевства навіть серез строку, як, скажімо, року 1816-го змінили чотирьох кошових.

В останні роки існування Січі права брати участь в обранні старшини почали домагатися одружені козаки, але перша ж рада була для них дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, своєю волею, скасував Запорозьке Задунайське Військо.

Зберігся за Дунаєм і звичай, що старі, поважні козаки кінчали своє життя в монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було такого монастиря, як Самарський; із Задунайської Січі запорожцям доводилось іти “спасатись” або на “Святу Гору” (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки називали по-своєму Мирнопояном.

Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кінноти за Дунаєм козаки мали небагато, певне, через те, що після згону з Буджака, під час російсько-турецької війни 1787 - 1801 років, вони більше, як 15 років, не володіли степом. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих табунів.