Адріан Кащенко - Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Після закінчення війни, року 1811-го, в Румунії робили перепис народу, бо там набралося дуже багато всіляких забіглих душ, і найбільше - з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку чинили комісари російські, турецькі й молдавські, і тоді російські підданці, щоб не дістатися знову своїм панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими підданцями. Всіх таких втікачів турецькі комісари брали під свою оборону й висилали за Дунай, через що кількість задунайських запорожців одразу збільшилась.

Відчувши в собі силу завдяки ще переходу старих січовиків із Цісарщини, запорожці вирішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків і осісти на їхньому місці. Вимога запорожців щодо дунайських гирл і Дунавця зі степовими околицями цілком зрозуміла. Перш за все там були найкращі води для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; по-друге, туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я, по-третє, на південь од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися коні й худоба; й, нарешті, козаки не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776-го подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців вони не змогли ними скористатися.

Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий Самійло Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулин та Бабадаг і почав їм доводити права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то отаман року 1811-го рушив із частиною війська із Сеймен у Кілійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липован з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які перебували там на рибальстві, й разом із ними поплив Чорним морем до Портиці - протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній відділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір із боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках, але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були відбиті; запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Тут уже не змагались, а відступили до головного свого місла Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов із рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу і вчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі.

Але головні сили некрасівців ще не були розбиті й завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями точилася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і, нарешті, наприкінці того ж року козаки, покинувши Сей-мени, рушили всім кошем униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози скували Дунай кригою.

Весною 1813 року запорожці попливли далі в Георгіївське гирло й стали кошем на його усті в Катирлезі. Надзвичайно впертий опір некрасівців у попередні роки під час оборони свого обгородженого окопами й засіками Дунавця і всього високого степового кряжу, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунайцем і з півдня - лиманом Разіним, неначе змусили запорожців зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як і на Підпільній, але високі води в Дунаї, що мало не заливали коша, і, головним чином, брак побіля Катирлезу степу, змусили запорожців знову добиватися свого.

Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкиданих од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників - козаків запорозьких та донських було надзвичайно вперте й криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізували всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці; ті ж не хотіли залишати свого давнього гнізда, й через те змагання мало скінчитись лише смертю слабшого.

Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям казав: “Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів”; некрасівцям же на їхні скарги відповідав: “Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі в султана іншої землі”.

Лютість запорожців під час війни ще збільшилась після того, коли донці, піймавши одного із найзавзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на кількох дошках і пустили так пливти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного липована.