Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

За півгодини вони опинилися в глухому закутку, який, здавалося, нікуди не вів. Стіни тут нічим не різнилися від тих, які були споруджені іще на орбіті Землі, до заселення астероїда колоністами. Ендрю сказав:

— Це тут. Але… Пусти мене.

Ірландець ліг на живіт і почав видряпувати пальцями кахлю, одну із мільйонів, якими всюди були обличковані стіни лабіринтів. Кахля не піддавалась. Ендрю запитав:

— У тебе є ніж?

— Є.

— Дай мені.

Прокіп дістав із валізки складаного ножа й подав монтерові. Той за якусь хвилину відділив від стіни кахлю, котра була припасована до товстої керамічної пробки і виймалася тільки разом з нею. Пробку втягувала у невеликий отвір доволі міцна пружина. Потрібне було деяке зусилля, щоб розтягнути пружину, і тоді через щілину можна просунути руку.

— Потримай, — кивком голови показав Ендрю на пробку.

Прокіп якомога сильніше натягнув пружину, а тим часом Ендрю занурив руку в отвір, щось там натиснув — і тоді перед ними відчинилася невелика ляда, що була обличкована кахлями й нічим не відрізнялася від стіни. Ендрю наказав Прокопові лізти в чорну діру. Невдовзі вони опинилися у кам’яному череві, де можна було сидіти, лишень втиснувши коліна в підборіддя. Зате тут міг розвернутися навіть Ендрю. Розвернувшись, монтер зачинив за собою ляду й поставив на місце пробку з кахлею.

Коли вони трохи віддихались, Прокіп запитав:

— А ти не боїшся, що Гердові люди відшукають твою ляду?

— її знайти неможливо — для цього треба знайти єдину кахлю із мільйонів схожих на неї. Проти цього повстає теорія вірогідності.

Тепер вони опинилися в катакомбах, видовбаних руками колоністів. Тут ледве можна було протиснутись. Ендрю якось знаходив у собі сили, щоб плазувати на череві попереду Прокопа. Та ось кам’яний лаз привів їх до печери, за всіма ознаками також видовбаної людьми. Це можна було зрозуміти навіть навпомацки. Монтер повним голосом сказав:

— Тут можна світити.

Запаливши ліхтарика, Прокіп допоміг товаришеві якомога зручніше вмоститися. Руки Прокопа були замащені кров’ю, що змішалася з потом. Важко навіть сказати, чия то була кров і чий піт — у Прокопа також з’явилося чимало подряпин.

Після короткого перепочинку вони зітхнули вільніше.

— Я навіть не здогадувався, що таке існує, — окресливши снопиком проміння стіни печери, сказав Прокіп.

— То й добре, що не здогадувався. Було б вельми кепсько, якби хтось догадався.

Монтер, почуваючи себе врятованим, виглядав значно бадьоріше, на його обличчі з’явилася посмішка. Чиїсь руки в печері видовбали кам’яного фотеля і кам’яне ложе. На ложі розтягнувся Ендрю, у фотелі напівлежав Прокіп. Ліхтарика він примостив на кам’яному карнизі над їхніми головами. Тут вони мали право розслабитись.

Прокіп дістав із валізки яблуко й два помаранчі, подав їх товаришеві.

— Їж.

Ендрю відтрутив його руку:

— Це ж ти Мотрі несеш. їй таки бракує вітамінів.

— Їж. Тобі волога потрібна. Для Мотрі вистачить. Ти давно її бачив?

Ендрю поворушив запаленими губами:

— Ну, тоді я візьму один помаранч. Решту сховай. Наші люди такого добра ніколи й не бачили. До речі, хай Мотря твоїми гостинцями не дуже хвалиться. Що можна безсмертним, те хробакам зась. А може, й ти вже дістав спецліжко?..

— Не верзи дурниць, — нахмурився Прокіп. — Я питаю: ти давно бачив Мотрю?

— Тиждень тому. Вона, мабуть, трохи нездужає. — І відразу ж Ендрю повернув розмову на інше. — То, кажеш, не догадувався?..

— І зараз не догадуюсь. Видовбати катакомби — не штука, але куди ж дівали каміння? Це ж не якась там абищиця. Цілі гори уламків!

Проколупавши дірочку в шкуринці, Ендрю висмоктував сік із помаранча.

— Твоя вода куди дівалася, коли ти виробляв із неї водень і кисень? — замість відповіді, не без лукавства запитав монтер.

— То ж вода. А це каміння.

— Яка різниця? Будь-яку речовину легко перетворити на газ. Аби енергія. Але ж ти знаєш, що на реакторах стоять не безсмертні.

— Гаразд, — погодився Прокіп. — Я це розумію. Та газ же так само треба кудись дівати. Не випускати ж його в колонію.

Ендрю розреготався, проте йому, видно, стало від цього боляче — увірвав регіт і здавленим голосом мовив:

— А космос навіщо?..

Прокіп з сумнівом похитав головою:

— То ви що — цілий завод спорудили?

Ендрю зненацька спохмурнів і відвернувся до стіни. Він мовчав так довго, що Прокіп не витримав:

— Може, я запитав щось зайве?

Монтер обернув голову до Прокопа й заговорив: