Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

Прокіп розумів, що година спілкування з Галактичною Монадою важила більше, ніж усе його попереднє життя. Вдруге вступити в контакт із Всеосяжною Особою, яку Лі Чунь інколи називав Пантократором, інколи Тоталітом, може, й не доведеться. Тоталіт кинув у його душу мікроскопічне зернятко, його належало пророщувати десятиліттями — бо то зернятко Світової Мудрості.

Все пережите перед обличчям Всесвіту змусило його по-новому глянути і на його відносини з Геленою. Прокопові здавалося, що досі це була просто дружба. Він не знав, що для Гелени це вже щось інше. Дівчина намагалася нічим не виявити своєї закоханості, а в Прокопа бракувало життєвого досвіду, щоб зрозуміти її почуття за ознаками, яких закохані не здатні сховати.

Наступного дня Гелена, затинаючись, переказала йому розмову з батьком про ту загадку, з якою вона зустрілася на поверхні астероїда. Там, у башті, їй ліпше було б не починати про це розмову з Прокопом. Батько дуже засмутився, коли вона почала розпитувати про таємницю зникнення тіл, викинутих у відкритий космос. Він поклав руку їй на плече й після тривалої мовчанки сказав:

— Я не хочу, щоб це походило від мене. За цим усім, доню, ховається так багато незбагненного й небезпечного… Прокіп згодом сам про все дізнається.

— Як він дізнається? І що ти маєш на увазі?

— Давай припинимо цю розмову.

Гелена вперше подумала, що її тато не належить до відважних людей. Це було неприємно, тому її думка лише ледь-ледь торкнулася цієї теми, щоб ніколи більше до неї не повертатись. Гелена любила батька таким, яким він був. Прокопа вона повідомила, що тато не дозволив розказувати… Але вона так і не могла назвати того, про що не можна було розказувати, — й ледве не розплакалась. Дівчина так заборсалась у таємницях і недомовленостях, що виглядала в чомусь дуже винною, може, трохи кумедною. Розчервонілася, втупила очі в носки своїх черевичків, мовби чогось очікуючи. Це дуже їй личило.

І тут сама природа підказала Прокопові, що йому в цю мить належало зробити. Він засміявся й поцілував дівчину. Сталося це в обсерваторній бібліотеці, де Гелена встигла навести зразковий лад. Серед книжок, комп’ютерів і фотелів вони стояли, припавши одне до одного, дуже далекі від здогаду, що поміж ними є третій. Цим третім був Степан Макаров, який кожного разу вмикав відеопанораму, як тільки Гелена виходила з дому. Камерою нагляду була обладнана також обсерваторна бібліотека.

Те, що вони зараз відчували, було для них новим і незнайомим. Сп’янілі від поцілунків, вони не могли вимовити й слова, за них розмовляли їхні серця. І лише згодом, трохи отямившись, але все ще не відриваючи голови від його грудей, Гелена прошепотіла:

— Ти не ображаєшся?

— Ображаюсь, — сміючись, відповів Прокіп.

Вона його жартома поплескала дитячою долонькою по щоці:

— Ну й ображайся. Я тепер тебе не боюсь.

— А раніше боялася?

— Себе боялася.

— Як це?..

Замість відповіді вона його поцілувала тим тривалим поцілунком, який нагадує двом молодим особам протилежної статі, що існує щось значно більше й відповідальніше, ніж поцілунки. Гелена сама злякалася свого вчинку, відштовхнулася від Прокопа й чомусь відразу ж зробилася поважною, занепокоєною.

— Що сталося, Гелено?

Він усе ще не випускав її руки. Йому хотілося, щоб дивна, прекрасна й хмільна хвилина повторилася, але бачив, що той невловимий мент наполохано спурхнув, ніби зляканий метелик.

— Не знаю. У мене таке враження, що тут хтось є.

— Хто ж тут може бути? Хіба що Лі Чунь. Але він ніколи не заходить без попередження. Особливо тоді, коли приходиш ти.

Та спокій уже не повернувся до Гелени, вона збентежено озиралася й помітно нервувала.

Прокіп провів її через президентський сад, відтак зачинився у своєму помешканні й почав збиратися туди, де він виріс — у гості до матері й сестрички. Іще вчора вони домовилися з Лі Чунем, що Прокіп провідає рідних і погостює в них днів зо два. Академік сходив у сад, нарвав слив, яблук і помаранчів — цьому дивакові все можна робити.

Ми ще раз вимушені нагадати, що слово «ходити» тут мало зовсім інший зміст, ніж на Землі. Звичних для землян кроків тут не існувало — це радше були більші або менші стрибки. Лише спритність і набуте з дитинства вміння допомагали робити ці стрибки помірними, точно розрахованими. Особливого вміння вимагало пересування в тунелях: сила людських м’язів лишилася земною, отже набити лоба дуже легко. Але люди, що народились і виросли в лабіринтах астероїда, не мали з цим особливого клопоту. Отож ми дозволимо собі надалі не згадувати про те, що здалося б дивним для земної людини, але є природним для космічного колоніста.