Микола Руденко - Ковчег Всесвіту

Надра астероїда були ще на земній орбіті пристосовані до життя в них десь близько тисячі колоністів. Це приблизно те число, яке могла прогодувати ферма. Важко сказати, як земні академіки уявляли собі демографічну проблему колонії, — мабуть, покладалися на санітарну службу, в обов’язки якої входило регулювання кількості народжень. Проте на практиці виявилося, що запобіжні засоби й аборти не гарантували від перенаселення.

Пам’ять колонії фіксувала цикли, коли тіснота від надмірної залюдненості чергувалася з відносним вивільненням помешкань і внаслідок цього полегшенням побуту. Старшинам, які очолювали етнічні групи, лікарі пояснювали, що відібрані на медоглядах особи переселяються у резервний житловий сектор, але де він міститься — ніхто не знав. Ходила чутка, що десь поруч їхнього астероїда летить трохи менший його супутник, обладнаний так само. Прокіп знав, що жодного супутника немає, але він поки що відстороняв ці гризоти — його мозкові й так останнім часом довелося переробляти надмір інформації.

У неосвітлених відтинках тунелю Прокіп користувався електричним ліхтариком. Часом він його вимикав — з дитинства вмів орієнтуватися в темряві.

Саме у таку хвилину йому здалося, що він чує людський стогін. Увімкнувши ліхтарика, метрів за десять від себе побачив розіп’ятого на стіні велетня. Він був зодягнений у робочий комбінезон, подертий на грудях. Розкинуті руки прив’язані ізольованим дротом до костилів, забитих у стіну. Обличчя закривавлене, волосся також злиплося від крові. Голова впала на праве плече, рот напіврозкритий, залиті кров’ю повіки ховали заплющені очі. Інколи голова його ледь помітно сіпалася мовби він інстинктивно вивільняв затиснуту на шиї вену Пластмасової серги, що була обов’язкова для кожного мешканця катакомбів, у його вусі не було.

Прокопові здалося обличчя велетня знайомим. Так і є — це був ірландець Ендрю, з яким вони дружили іще в дитинстві. Ендрю наглядав за системою відеокамер, що дозволяла Президентові, не виходячи зі свого палацу, в будь-яку хвилину бачити майже все, що діялося в лабіринтах астероїда і на його поверхні.

Але майже все — не означає все. Тільки Ендрю й Герд знали, які саме сектори перебували поза полем огляду. Це робило Ендрю довіреною особою Герда. Хто ж це вчинив над ним таку наругу? Не інакше як після катувань його залишили тут помирати.

А може, це зроблено з наказу Герда? Мабуть, Ендрю чимось не догодив йому або ж самому Президентові?

Хоч це був доволі глухий куток лабіринтів, але Гердові пахолки ще мали сюди навідатись. Невідомо лишень, коли саме.

Прокіп почав розкручувати дріт на руках Ендрю. Монтер, не розплющуючи очей, підвів голову. Мабуть, він усе ще перебував у непритомності. Нарешті вдалося звільнити його руки, тіло Ендрю лягло на Прокопове плече. Важким, зрозуміла річ, воно тут не було. Прокіп міг би нести його скільки завгодно, але вирішив покласти на бетонну підлогу тунелю й привести ірландця до тями.

Світло ліхтарика, піднесеного до очей велетня, за хвилину увірвало його непритомність. Повіки, на яких запеклася кров, поволі вивільняли очі, котрі одразу ж втупилися в Прокопа. Мабуть, Ендрю був певен, що це знов прийшли його катувальники, — він інстинктивно смикнувся всім тілом і застогнав від болю. Прокіп зблизька освітив своє обличчя:

— Ти бачиш мене, Ендрю? Це я — Прокіп. Хто це тебе так пригостив?

Він підклав валізку під голову монтера. Іще недавно вони, можна сказати, працювали разом — Прокіп обслуговував систему електролізу, що виробляла водень і кисень, а Ендрю в тому ж самому приміщенні мав невелику комірку для інструментів. Самозрозуміло, вони часом дозволяли собі відвести дуиу в дружніх баляндрасах.

— Прокіп? — Обличчя Ендрю готове було розпливтися у вдоволеній посмішці, але натомість болісно скривилося: — Де ти тут взявся?..

— Іду до своїх. Давно не бачилися… Що з тобою скоїлось?

— Хіба не бачиш? Костоломи трохи підлікували. — Він почав було підводитись, але кожен рух завдавав йому болю. — Потім розкажу. Допоможи мені вибратися звідси. Вони ось-ось прийдуть. Я знаю катакомби, де вони ніколи не бувають.

Прокіп підняв монтера й звалив його собі на спину. Ліхтарика негайно погасив — вони опинилися в цілковитій темряві.

— Куди йти?

— Спершу прямо. Я скажу, де треба звертати.

Йшли мовчки. Коли треба було повернути праворуч або ліворуч, Ендрю тихо шепотів Прокопові на саме вухо:

— Сюди…