Аркадій Стругацький - Малюк

— Як дізналися, що люди думають головою? — питає він.

Я трохи спантеличений і починаю борсатись. Він слухає мене, як і раніше, уважно, і поступово я випливаю, намацую твердий грунт під ногами, і все йде ніби гладенько, і обидва ми ніби задоволені, та коли я закінчую, він оголошує:

— Ні. Це дуже індивідуально. Це не завжди і не всюди. Якщо я думаю тільки головою, то чому я зовсім не можу міркувати без рук?..

Я відчуваю, що ми переходимо на слизьку тему. Центр категорично наказав мені будь-що уникати розмов, які могли б навести Малюка на ідею аборигенів. І наказав, слід сказати, правильно. Зовсім уникнути таких розмов не вдається, і останнім часом я помітив, що Малюк якось дуже важко переживає навіть власні посилання на спосіб свого життя. Може, починає здогадуватися? Хто його знає… Я вже кілька днів чекаю його прямого запитання. Хочу цього запитання і боюсь його…

— Чому ви можете, а я не можу?

— Цього ми ще до пуття не знаємо, — зізнаюсь я і обережно додаю: — Є припущення, що ти таки не зовсім людина…

— Тоді що ж таке людина? — негайно допитується він. — Що таке людина зовсім?

Я досить поганенько уявляю собі, як можна відповісти на таке запитання, і обіцяю розповісти йому про це наступної зустрічі. Він зробив з мене справжнього енциклопедиста. Іноді я цілодобово заковтую і переварюю інформацію. Головний Інформаторій працює на мене, найкрупніші спеціалісти з усяких галузей знань працюють на мене, я маю право будь-якої хвилини зв’язатися з ким-небудь із них і просити роз’яснень — стосовно моделювання П-абстракцій, обміну речовин в абісальних формах життя, методики побудови шахових етюдів…

— У тебе втомлений вигляд, — співчутливо помічає Малюк. — Ти втомився?

— Пусте, — кажу я. — Терпіти можна.

— Дивно, що ти втомлюєшся, — повідомляє він замислено. — Я чомусь ніколи не втомлююсь. А що таке, власне, втома?

Я набираю в груди якомога більше повітря і починаю пояснювати йому, що таке втома. Не перестаючи слухати, він розкладає перед собою камінчики, які обробив для нього старий добрий Том, надавши їм форми кубиків, куль, паралелепіпедів, конусів і складніших фігур. На ту мить, коли я закінчую, перед Малюком виростає дуже складна споруда, геть ні на що не схожа, але попри те по-своєму гармонійна і по-чудернацькому осмислена.

— Ти розповів чудово, — каже Малюк. — Скажи мені, наша бесіда записується?

— Так, звичайно.

— Зображення гарне, чітке? Зображення!

— Як завжди.

— Тоді нехай на цю фігуру гляне дід. Поглянь, діду: вузли остигання тут, тут і тут…

Малюків дід, Павло Олександрович Семенов, працює в галузі реалізації абстракцій у розумінні Парсиваля. Він досить пересічний учений, але великий ерудит, і Малюк підтримує з ним постійний творчий зв’язок. Павло Олександрович казав мені, що Малюк міркує часто-густо наївно, але завжди оригінально, і деякі з його побудов становлять певний інтерес для теорії Парсиваля.

— Обов’язково, — кажу я. — Неодмінно передам. Сьогодні ж.

— А може, це дурниці, — раптом заявляє Малюк і одним рухом змітає усю свою конструкцію. — Що зараз поробляє Льова? — питає він.

Льова — це старший інженер бази, великий жартівник і анекдотник. Коли Льова балакає з Малюком, навколопланетний ефір заповнюється реготом і азартним вереском, а я відчуваю щось схоже на ревнощі. Малюк дуже любить Льову й обов’язково щоразу запитує про нього. Іноді він питає і про Вандерхузе, і тоді відчувається, що солодка таємниця бакенбардів досі залишилася для нього нерозгаданою і гострою. Раз чи два він запитав про Комова, і мені довелося пояснити йому, що таке проект «Ковчег-2», а також навіщо цьому проектові потрібен ксенопсихолог. А от про Майку він не запитав жодного разу. Коли я сам зробив спробу почати про неї розмову, коли зробив спробу пояснити, що Майка, якщо й обманювала, то для його ж, Малюкової, користі, що з нас чотирьох Майка першою зрозуміла, як важко Малюкові і як він потребує допомоги, — коли я зробив спробу все це йому розтлумачити, він просто підвівся і пішов геть. І точнісінько так само він підвівся і пішов, коли я одного разу, до слова, почав пояснювати йому, що таке брехня…

— Льова спить, — кажу я. — У нас тут зараз ніч, вірніше, нічний час бортової доби.

— Отже, ти теж спав? Я тебе знову розбудив?

— Це не страшно, — кажу я щиро. — Мені цікавіше з тобою, ніж спати.

— Ні. Ти йди і спи, — рішуче розпоряджається Малюк. — Дивні ми все ж таки створіння. Обов’язково нам потрібно спати.