Аркадій Стругацький - Малюк

— Та не такий уже й терміновий… — запротестував Горбовський.

— Викликає Леонід Андрійович Горбовський! — урочисто додав я в інтерком, щоб Комов там не дуже довго бабрався.

— Молодий чоловіче… — покликав Горбовський.

— На вахті Стась Попов, кібертехнік! — відрапортував я. — Упродовж моєї вахти ніяких подій не сталося!

Горбовський помовчав, потім невпевнено промовив:

— Вільно…

Почувся стукіт квапливих кроків, і до рубки швидко зайшов Комов. Обличчя його було змарніле, очі скляні, під очима темні кола. Я піднявся і поступився йому місцем.

— Комов слухає, — промовив він. — Це ви, Леоніде Андрійовичу?

— Це я, здрастуйте… — обізвався Горбовський. — Слухайте, Геннадію, а чи не можна зробити так, щоб ми бачили один одного? Тут якісь кнопки…

Комов тільки глянув на мене, а руки мої самі простяглися до пульта і підключили візор. Ми, радисти, зазвичай тримаємо візор відключеним. З різних причин.

— Ага, — задоволено сказав Горбовський. — Ось я вас починаю бачити.

На нашому екрані теж з’явилося зображення — знайоме мені з портретів і описів подовгасте і ніби злегка втиснуте всередину обличчя Леоніда Андрійовича. Щоправда, на портретах він зазвичай виглядав таким собі античним філософом, а зараз вигляд мав дещо похнюплений, розчарований, і на широкому качачому носі його, на мій подив, була подряпина — мені здається, зовсім свіжа. Коли зображення встановилося, я відступив і тихенько всівся на місце вахтового. В мене з’явилося сильне передчуття, що мене зараз проженуть, тому я взявся зосереджено роздивлятися шарпані ураганом околиці.

Горбовський сказав:

— По-перше, дуже вам дякую, Геннадію. Я переглянув усі ваші матеріали і мушу вам сказати, що це щось особливе. Шалено цікаво. Винахідливо, витончено… блискавично…

— Приємно чути, — уривчасто сказав Комов. — Але?

— Чому «але»? — здивувався Горбовський. — «І» — ви хочете сказати. І більшість членів Комісії дотримується цієї ж думки. Важко повірити, що такий величезний обсяг роботи — справа двох діб.

— Я тут ні при чому, — сухо сказав Комов. — Сприятливі обставини, от і все.

— Ні, не кажіть, — жваво заперечив Комов. — Погодьтеся, ви наперед знали, з ким мали справу. Це не просто — знати наперед. А потім — ваша рішучість, інтуїція… енергія…

— Дякую, Леоніде Андрійовичу, — повторив Комов, трохи підвищивши голос.

Горбовський помовчав і раптом дуже тихо запитав:

— Геннадію, як ви уявляєте собі подальшу долю Малюка?

Відчуття, що мене зараз, негайно ж, за кліп ока, з найможливішою швидкістю і прямотою попросять з рубки, досягло в мені апогею. Я зіщулився і перестав дихати.

Комов сказав:

— Малюк буде посередником між Землею і аборигенами.

— Я розумію, — сказав Горбовський. — Це було б чудово. А якщо контакт не відбудеться?

— Леоніде Андрійовичу, — промовив Комов твердо. — Давайте говорити прямо. Давайте скажемо вголос те, про що ми з вами зараз думаємо, і те, чого побоюємося над усе. Я прагну перетворити Малюка на знаряддя Землі. Для цього я всіма доступними мені засобами і зовсім нещадно, якщо так можна висловитись, прагну відновити в ньому людину. Вся складність полягає в тому, що людська психіка, людське, земне ставлення до світу найбільшою мірою, вочевидь, чужі аборигенам, що виховали Малюка. Вони відштовхуються від нас, вони не хочуть нас. І цим ставленням до нас наскрізь просякнута вся підсвідомість Малюка. На щастя чи на нещастя, аборигени залишили в Малюкові достатньо людяного, щоб ми отримали можливість заволодіти його свідомістю. Ситуація, що виникла зараз, — ситуація критична. Свідомість Малюка належить нам. Підсвідомість — їм. Конфлікт дуже важкий і ризикований, я це чудово усвідомлюю, але цей конфлікт можна розв’язати. Мені потрібно ще буквально кілька днів, щоб підготувати Малюка. Я розкрию йому справжній стан речей, звільню його підсвідомість, і Малюк перетвориться цілком і повністю на нашого співробітника. Ви не можете не уявляти, Леоніде Андрійовичу, яку цінність становить для нас така співпраця… Я передбачаю багато труднощів. Наприклад, підсвідоме відштовхування в принципі може перетворитися для Малюка — після того, як ми розкриємо йому справжній стан речей — у свідоме прагнення захистити від нас свою «домівку», своїх рятівників і вихователів. Може, виникнуть нові небезпечні напруження. Але я впевнений: ми зможемо переконати Малюка, що наші цивілізації — це рівні партнери зі своїми чеснотами і вадами, і тоді він, як посередник між нами, зможе все життя черпати і з цієї, і з іншої сторони, не побоюючись ні за тих, ні за других. Він пишатиметься своїм надзвичайним становищем, життя його буде радісне і насичене… — Комов помовчав. — Ми повинні, ми зобов’язанні ризикнути. Такої нагоди більше не буде ніколи. Ось моя точка зору, Леоніде Андрійовичу.